Клариса

Це був перший тиждень листопада, але мороз вже, як скажена тварюка, впивався в шкіру перехожих. Великий та старий будинок виднівся серед маленьких хаток селища неподалік Львова. Доріжка, яка вела до споруди, була вщерть засипана: перший шар складало гниле, а другий – в’яле листя. Сад був великий, колись тут буяли різноманітні дерева, літньої пори буквально вся земля була всипана різноманітним плодом, а біля будинку квітли пахучі й ніжні фрезії. Тепер же сад був занедбаний, голі дерева тягли свої старечі гілки до неба. І причиною такої сумної картини була не дощова осінь, а щось зовсім інше. Коли вмирає душа,  також перестає існувати і все навкруги.

Вхідні двері до будинку були  масивні і не мали ручки, тому, торкнувшись рукою до буро-коричневої фарби, потрібно було докласти зусилля, щоб відчинити їх. Дім всередині був також занедбаний. Шпалери вкрились цвіллю; канапа, крісло, журнальний столик, телевізор, шафа – на всьому спочивав товстий шар пилюки. Дім здавався абсолютно пустим, однак зрідка стогін жінки долинав з другого поверху. Там в одній з кімнат  можна було побачити маленьку згорблену літню жінку, яка сиділа в кріслі закутавшись пледом. Їй було років 70,  коротке кучеряве волосся пшеничного кольору стало сивим, лице було вкрите дрібними зморшками, особливо чітко виділялася зморшка на переніссі, що була ознакою болю,  її очі не втратили яскравого блакитного кольору але в них згас весь огонь щастя та надії. Клариса, так її звали, відчувала, що їй недовго залишилося бути в цьому світі, та й він був уже не потрібен: навіщо їй це немічне життя в старості, якщо вона не може розділити його з Ним. Останнім часом вона частенько згадувала про своє минуле життя. Тому встала з крісла і підійшла до столика, на якому стояла рамка з фотографією. На ній були зображені вона, середніх літ, дуже красива, усміхнена та щаслива, поруч стояв чоловік у поліцейській формі, з чорним, наче крило крука. волоссям та карими, як шоколад, очима. Вона взяла рамку, провела по склу кістлявими пальцями і сіла знову в крісло, не випускаючи світлину з рук. Старенька закрила очі і знову поринула у світ минулого.

Тоді також була осіння пора, але інша, золота, щаслива. Кларисі нещодавно виповнилося сорок. Була ще така молода, амбітна, незалежна, затята кар'єристка. Але вже 6 років самотня.

 Вона була у шлюбі, кохала свого чоловіка, але все ніяк не могла завагітніти. Тож коли остаточно втомилась від постійних нарікань та відкритих зрад, зібрала всі крихти сили і сама від нього пішла. Їй було дуже боляче, але після тижня  сліз, шмарклів і безсонних ночей, вирішила, що жити так не хоче. Тож повністю сконцентрувалася на кар'єрі та своїх бажаннях. Маючи освіту журналіста, працювала в маленькому видавництві. Трудилася невтомно, із запалом кидалась на будь-яку роботу і дісталася самих висот. Тож коли деректор вийшов на пенсію, саме Клариса зайняла цю посаду. І от тепер вона була успішною бізнесвумен, видавництво процвітало, вона жила досить добре, тільки от чомусь інколи в серці прокидався незрозумілий смуток.

Нині була четверта година дня, жінка раніше звільнилася з роботи і тепер  йшла додому. До нього було досить далеченько, але вона любила прогулюватись пішки, навіть якщо несла цілий стос книжок. Так було і зараз,  одягнена в брюки бузкового кольору, блакитну блузу та бежевий жакет несла на згині руки  купу рукописів, які мала перечитати вдома. Клариса йшла повільним кроком, надворі було по-осінньому тепло, лиш іноді її біляве, у завитках від бігудів волосся злегка розвіював вітер. Вона замріяно крокувала собі до рідної оселі, не помічала нічого навкруги, коли відчула, що її хтось штовхнув і стоси паперу посипались додолу. Клариса одразу ж стала збирати їх по бруківці, а потім вирішила глянути на винуватця, який намагався їй допомогти зібрати до купи чиюсь працю. Коли вона підняла погляд, то відчула якийсь електричний імпульс, який раптово струснув  її, розійшовся по всьому тілу, а потім потужною хвилею вдарив у серце – на неї стурбовано дивилися пара шоколадно-карих очей. Вона одразу ж прийшла до тями. Це був чорнявий чоловік у поліцейській формі.

– Перепрошую, панно,  – сказав він і допоміг їй піднятися, – ви не забились?

– Нічого страшного, навіть поліціянт інколи може штовхнути жінку, – промовила вона і посміхнулась.

– Таке зі мною вперше і мені від того дуже соромно. Можу я щось для вас зробити, щоб загладити свою провину?

– Дякую, але мені нічого не треба. Прощавайте! – відмовила вона і розвернулась на каблуках.

–  Чекайте! – силкувався зупинити її поліцейській, – можна я хоч додому вас проведу, вам, мабуть, незручно нести ці стоси паперів.

Клариса трохи зачекала, а потім повернулася до нього.

– Нуу, можете скласти мені компанію. Якщо вже так хочете і це не відриває вас від служби.

– Ні, я саме збирався додому, – збрехав чоловік. – Як вас звати?

– Клариса, а вас?

–  Роман.

– Дуже приємно.     

- Навзаєм.

Тож він забрав в неї тяжку ношу, а жінка взяло його попід руку, і так вони рушили разом

Чи то міцна постать у поліцейській формі, чи вугільно-чорне волосся, а, може, й палкі карі очі, заворожували її в цьому чоловікові. Вона  давно не пам’ятала себе такою: була весела, постійно про щось говорила, пускала бісики. Немов забула, що їй уже сорок і вона розлучена.

Хоч як Кларисі не хотілося, але вони вже підійшли  до її оселі. Тож зітхнувши, вона промовила.

– Дякую, що провели, до побачення!

– До побачення, ще раз перепрошую за той неприємний інцидент, – відповів поліцейський і поцілував її руку.

Жінка, наче школярка, почервоніла і підійшла до свого будинку. Але перед тим, як ввійти в середину, обернулася і провела чорнявого поглядом.

З того часу щось в ній перемінилося, йдучи на роботу або в інше місце, ще вишуканіше вдягалася і все шукала в натовпі чорне, наче крило крука, волосся.

Якось Клариса стояла в черзі до продуктового магазину, раптом хтось торкнув її за плече, вона повернулась і побачила перед собою Романа.

Після того вони обмінялися телефонами і все частіше стали зустрічатися.

Вона все більше дізнавалася про нього, йому  сорок років,  розлучений, дітей не має. Коли зустрічалися, могли годинами говорити на будь-які теми. Роман був красивим, мужнім, розумним, любив книжки, що для чоловіків велика рідкість.

Цей чоловік безперечно зачарував її. Могла знайти його серед шумного натовпу, а коли бачила, то серце чогось так млосно стискалося. Любила, коли карі його очі пильно дивилися на неї, і від того погляду ставало так гаряче. Тож з кожною зустріччю закохувалась у нього все більше, ще зовсім скоро її почуття досягли апогею. Жінка була сповнена неймовірною, пристрасною любов'ю. Клариса вже не могла терпіти невиказаних любовних мук, тому якось у суботу ввечері, коли вони прогулювалися парком, зізналася Романові у коханні. Не чула себе від радощів, коли він відповів їй те ж саме, і тому навіть не зрозуміла, як опинилася у нього в руках, потопала  у палких поцілунках.

Відтоді вони були разом. Зустрічалися два-три дні на тиждень у неї вдома після його роботи. А коли випадала можливість побути разом на вихідні, їхали  кудись разом, насолоджувалися проведеним удвох часом. А потім знову розходились по роботах.

Клариса любила його  фанатичною любов’ю. Всі попередні чоловіки, невдалий шлюб померкли перед її очима, вона ще ні з ким, ніколи не відчувавала такого сильного тяжіння. Жінка хотіла бути для свого коханого чоловіка найкращою: готувала кулінарні шедеври (хоча раніше ненавиділа куховарити), чепурилась  по декілька годин перед тим, як мала з ним зустрітися, ладна була на все для свого поліцейського. Вона так берегла  ті стосунки, що навіть і не задумувалась, чому вони так рідко бачились і він ніколи не запрошував до своєї домівки. Звісно, іноді вона відчувала проблиск суму, тому що він навіть не натякав на більш серйозні стосунки, а їм же обом по сорок років було. Але все це затьмарювала любов до нього.

Нині була п’ятниця, стрілка годинника наближалася до двадцятої години.  Клариса була вдома, на столі при свічках було багато наїдків, а вона, вродлива та ніжна, в блакитній сукні чекала на Романа за келихом вина. Час поволі спливав, а його все не було, жінка почала нервувати, совалась на стільчику і все частіше бралася за свій келих. Так минули три  години, а його ще не було, вона зрозуміла, що чекати марно, і  зі смутком погасила свічки, заховала вечерю до холодильника. Спати ще не хотілося, тож Клара вирішила трохи подихати свіжим повітрям, вдягла пальто та чобітки і вийшла зі своєї оселі.

Вона гуляла парком, коли повз неї пройшла якась пара, жінка лагідно мовила до свого чоловіка, і коли він їй відповів, Кларису ніби щось струснуло. Це був до болю знайомий голос. Вона повернулася і впізнала в тому незнайомцеві її Романа! Земля пішла з-під ніг, по всьому тілу розлився пекучий біль. Тим часом пара сіла на лавку, а вона залишилась непоміченою.

В голові жінка шукала якесь виправдання тому, що побачила, можливо, це якась його родичка чи давня подруга, чи будь-хто, головне, не дружина, не коханка! Маючи вогник надії, вона вирішила за ними прослідкувати і майже була переконана що він їй не зраджує. Але якась гадина, отруйна зміюка була вже близько біля її серця, і коли її Роман підніс свої вуста до іншої жінки – ця гадина обвилася біля її серця і болісно стиснула його. Клариса скрикнула і побігла геть, ховаючи картину підлої зради від очей.

Наступні дні вона перебувала то в стані шаленої злості, то в кволому розпачі. В голові все крутилося  питання: «Як він міг так зі мною вчинити?» Жінка втратила спокій і сон, заливала подушку своїми сльозами. Вона не відповідала на жодні його дзвінки і не впускала, коли він приходив до неї додому.  Тож  Роман став чекати її біля видавництва. Та Клариса так швидко кидалася до входу будівлі, що він не встигав. Так тривало два тижні, поки поліцейському не увірвався терпець. Коли вранці жінка звично проходила повз нього, він вхопив її за руку і притягнув до себе.

– Кларисо! Ти можеш мені пояснити, що відбувається, чому ти мене уникаєш?

– Чому я тебе уникаю? А скажи-но мені, чому ти собі спокійнісінько прогулюєшся парком з іншою жінкою, цілуєш її в той час, коли я сиджу вдома і чекаю на тебе?! – відповіла вона, змірявши поліцейського поглядом.

Раптово чоловік зблід і відпустив її руку.

– Ми можемо десь  спокійно поговорити? Я тобі все поясню, – сказав він.

– Добре, ходімо до мого кабінету.

Вони зайшли до видавництва, піднялись на п’ятий поверх  і зайшли до кімнати з її іменем на дверях. Клариса сіла в крісло і морально приготувалась до неприємної розмови. Він також сів у крісло навпроти.

– Та жінка, яку ти бачила зі мною, моя законна дружина.. Раніше я кохав її, а потім з часом почуття згасли, я вже хотів розлучитися, але два роки тому в нас народилася донька, і я залишився в родині заради своєї крихітки. Так я і жив, не мав більше жодних почуттів, але мусив грати роль люблячого чоловіка. А потім зустрів тебе і з другої ж зустрічі зрозумів,  що не можу без тебе жити. Я знаю, що вчинив підло, не по-чоловічому,  але я приховував від тебе правду, тому що боявся тебе втратити.

Клариса немов застигла і не промовила ні слова,  лиш сльози котилися рвучким потоком з її очей.

– Скажи хоч щось, я не хочу тебе втрачати!

– Нам треба лише трішки потерпіти, і я обов’язково  розлучуся. Не залишай мене, я ж тебе так кохаю, кохаю, кохаю! – сказав він і став цілувати її руки.

Жінка прийшла до тями, висмикнула руки з-під його гарячих вуст і встала.

– Мені треба подумати, а зараз, будь ласка, йди.

Роман не промовив ні слова, лиш ще раз поцілував її в руку і пішов.

Клариса опустилася в крісло і ще раз вмилася сльозами.

Вона думала про  те, як вчинити, і вдень і вночі. Розривалася між порядністю і коханням. Перебувала то в істериці, то в безтямності, виснажувала свою нервову систему до краю. Та все ж у цій битві перемогло кохання, вона згодилась бути підлою розлучницею заради нього.

Кохання будь-кого зробить сліпим.

Вони стали зустрічатися, як раніше. Але для Клари все змінилося, вона мала ділити його з іншою жінкою. Гадина, яка поселилася в її серці від того моменту в парку, навіть не збиралася зникати. Вона обкручувала її серце і сильно стискала  своїм слизьким тілом щоразу, коли Роман йшов до своєї дружини. Тоді, коли він зачиняв за собою двері, вона наче сатаніла: била  посуд, щиро проклинала розлучницю, вмивалася гіркими сльозами. Але потім склеювала себе до купи, з удаваною посмішкою йшла на роботу. І так до їхнього наступного побачення мала зовсім спокійний вигляд. Та навіть тоді, коли він був з нею, клята гадина не полишала бідолашну жінку. Вміла вишукати, на перший погляд, зовсім непомітні сліди від помади на сорочці або загострювала її нюх настільки, щоб обов’язково відчувала  запах парфумів іншої жінки. Після таких знахідок вона не могла мовчати і виказувала весь свій біль та образу Романові. Він обіймав її і втішливо гладив по голові,  в той час, як вона зрошувала його сорочку сльозами. А потів він знову йшов і приходив, йшов і приходив. Клариса щиро зненавиділа свою суперницю, ладна була розірвати її,  якби та попалася їй на очі. Та вона навіть не здогадувалась, що жінка поліцейського також знала про неї.

Так вони жили близько трьох місяців, на зміну зимі прийшла весна. Клариса вже й не пам’ятала, коли востаннє проводила там багато часу з її любим поліцейським. Його дружина разом з донькою поїхала навідати свою матір, тож вони мали змогу тиждень навідати матір. Нині був ранок,  вона була вдома у Романа, а сам він пішов до магазину за продуктами, щоб зробити своїй коханій сніданок. Клара прокинулася від гучного дзвінка в двері, вона підвелася і пішла відчиняти. На порозі стояла якась жінка, вона одразу зрозуміла хто перед нею, не встигла Клариса й слова промовити, як та вліпила їй ляпаса. Вона не могла очуняти від шоку, а тим часом жінка вже зайшла в кімнату. Це була Анна, дружина Романа. Вона хотіла знайти її чоловіченька, але виявила, що його тут немає.

– Ви справжнісінька повія і ще пошкодуєте, що відібрали в мене чоловіка, – сказала Анна і рушила до дверей.

Невже  вона забрала в тої жінки чоловіка? Ні, ні, це її Роман, він не кохає більше свою дружину, вона лише отруює його життя. Саме такі думки блискавично пронеслись у голові коханки. І тоді, змія в серці викинула інший коник, повністю перебрала  контроль над ситуацією на себе. Раптово Клариса перемінилась на лиці, якась сила штовхнула її до своєї суперниці, коли та вже збиралась йти. Вона миттєво підлетіла до неї і впилася дружині поліцейського у волосся, від чого та впала навзнак. І раптом час застиг, Клара  зі скляними очима дивилася на труп Анни, голова якої була розбита, а з гострого краю журнального столика стікала кров.

Згодом прийшов поліцейський і оторопів побачивши всю ту картину. А потім запитав, як це сталося.

Після цього підійшов і взяв за плечі коханку, яка ридала.

– Люба моя, послухай, що я зараз тобі  скажу. Ти в цьому не винна, вона впала і вдарилась, коли я її штовхнув. Я візьму провину на себе. Ти в цьому не винна, йди додому і не смій тут з’являтись. Зрозуміла?

– Але як? Чому? Ти не маєш відповідати за мою провину?

– Я так вирішив, колонія не найкраще місце для дами. Лиш пообіцяй мені одне.

– Що?

– Попіклуйся про мою донечку, вона залишиться сиротою. Вдочери її і виховуй наче рідну. Зробиш для мене це? – сказав він тремтячим голосом.

– Звісно, зроблю! – відповіла Клариса зі сльозами на очах.

– Тепер час прощатись, йди – сказав він і дрож знову пройшла по тілу.

Перед  тим, як піти, Клариса поцілувала поліцейського. Вона назавжди запам’ятає, як його щетина колола її щоку…

Роман майстерно приховав всі сліди, які вели до неї, тож у слідчих не виявилося підозр. Йому дали сім років.

Минув деякий час. Клариса як могла, витримала всі ті шокуючі події. Але чомусь за невеликий проміжок часу постаріла: волосся вкрилося сивиною, на обличчі з'явилось більше зморшок, підкосилося здоров'я. Вона втратила сенс життя і сама була у цьому винна. Серце жінки шматувалося на частки. Вона навіть не змогла з ним попрощатись, оскільки фактично була йому чужою людиною. Тепер мала все життя просити пробачення у бідної сироти. Клариса, як і обіцяла, стала опінкую дочки Романа і чекала, коли її виведе вихователька дитячого будинку.

Коли жінка  побачила те дитя, яке пленталося з важким рюкзаком на плечах, планета пішла з-під її ніг. Вона кляла себе і все на світі, за те, що позбавила дівчинку родини. Дитина була точною копією тата, мала такі ж чорне волося та карі очі, які здивовано дивилася на неї.

Клариса не змогла в той момент нічого сказати, тож лише міцно обійняла Мирославку, так її звали.

Вона пішла з видавництва і переїхала разом з дівчинкою у заміський будинок Романа, який залишився йому в спадок від батьків.

Дочка росла, жінка намагалась робити для неї все, і полюбила її як рідну. Вона ж бо так любила те чорне волосся та карі очі, які нагадували їй про коханого.

Через сім років її коханий нарешті був на волі, вони могли бути всі разом. Але коли Клариса побачила його, то вжахнулася, це вже був не він колишній. Хворобливий, сивий, побитий, згорблений. Це було так по-кіношному очевидно, найбільше в тюрмі ненавиділи поліцейських.

Згодом любов та турбота повернула його до нормального стану, здоров'я трохи покращилось. Тож вони одружились і жили разом у затишному заміському будинку з прекрасим садом, ростили його дочку. Але є хвороби і рани, які не забуваються. Через декілька років знову почалася проявлятися хвороба, яку він підчепив у в'язниці – туберкульоз. Роман прожив у задухах і кашлю ще рік, а потім помер у Клариси на руках.

Після його смерті вона також вмерла всередині. Її вертала до життя лише Мирослава. Але коли вона переїхала у Львів, жінка зовсім поникла. Майже нікуди не виходила, занедбала себе, своє здоров'я і все навкруги. Вона ж бо могла бути щасливою лише  вдивляючись в темноту його очей…

Літня вже жінка виринула з плетива минулого. Її окликнула прийомна дочка, яка прийшла її навідати. Вони довго говорили, але дівчині так і не вдалося вмовити стареньку щось з'їсти. Клариса відчувала наближення своєї смерті і благала доньку ще погостювати в неї. Вона погодилася. В останній день свого життя Клариса все шепотіла Мирославі: «Пробач, пробач, пробач, пробач дитино». Останнє, що вона побачила перед сметрю, волосся кольору крила крука і теплу шоколадність карих очей доньки, яка так нагадувала батька. А залишила цей світ зі звуком [р] на устах.

 Вікторія Тютюн