Дівчина-фенікс
Ніщо так не ранить нас, як уламки наших власних надій, розтрощених об скелі жорстокої реальності…
Двоє юних людей стояли навпроти й дивилися одне одному у вічі. Його спраглі карі очі наче пропалювали тендітну, і тому таку вразливу дівчину. У її ребрах щось судомно стиснулось від душевного болю, дихати стало важко, і сльози так прагнули заблищати в очах. Ліззі стримала їх, ця ж-бо дівчина нізащо не покаже своєї слабкості. Вона була ще зовсім юною, років так вісімнадцяти, проте вже довгий час просто палала коханням. І-от, коли одної суботньої днини Ліззі спалахнула й нарешті зізналася хлопцеві в любовних почуттях, у відповідь її оморозило зневажливою насмішкою. Такі пекельні слова: «Ти мені не потрібна, у мене є кохана дівчина». І від колишньої живої серцем Ліззі лишився знищений і спопелілий труп.
Вона лише докинула з нотою сарказму:
- Усе чудово! Я вдячна за те, що ми все з'ясували. Але я впевнена, що мине час і ти зрозумієш, що ніхто не кохатиме тебе так сильно, як люблю тебе я.
Дівчина не чекала на відповідь, туфельки на підборах розвернулися й попрямували геть. І, вдало вивільнившись із юнакових рук, вона звела спроби зупинити її нанівець. Тепер можна було не ховати гірких сліз, бо навряд чи зараз він бачив її обличчя. Ліза ридала. Бруківкою дзвеніли солоні краплі й бадьоро цокали підбори.
У голові, наче в осиному гнізді, роїлися сотні отруйних думок. Дівчина ще довго йшла прямо, не розуміючи, куди й навіщо вона йде. В решті-решт, вона зупинилася, й очам відкрився приголомшливий вид на Київ. Раніше їй би дух перехопило від такої краси, але не тепер. Нічого більше не втішало. Ліза стояла там і, цілком занурившись у себе, не помітила, як майже підкралася ніч і поволі накрапав дощ, а згодом перейшов у справжню зливу. Русяві коси змокли й неприємно прилипали до тіла, скажено стукотіли від холоду зуби. Крик розпачу, другий, третій… Вогні великого міста вперше стали жорстокими. Дівчина продовжувала стояти під дощем, доки якась небайдужа жінка забрала її звідти, привела в кафе й замовила гарячий чай на двох. Відігрівшись, Ліза щиро подякувала й поспішила до виходу. Під невгамовним дощем на неї чекало таксі. Опинившись у рідній оселі, вона перевдяглась, випила дві пігулки снодійного і в забутті впала на ліжко.
З того вечора життя Ліззі поділилося на «до» та «після». Спочатку вона втратила сон, згодом – блукала порожньою кімнатою й примарою дивилася на місяць за вікном. Біль щодня нагадував про себе. Проте життя навколо продовжувалося, тож кожного ранку Ліззі вдягала маску безтурботності й поринала у звичну буденність, і близькі їй люди навіть не здогадувалися, що за вдаваною усміхненістю насправді ховається їдка порожнеча.
Так, за стражданнями через невзаємне кохання, повсякденними турботами, навчанням в університеті минали її дні. Червень вже передав літню естафету липню. Ліззі, мабуть, ще довго б піддавался своєму робитому серцю, яке безкінечно скиглило, якби не один випадок.
Одного дня, Еліза виявила, що перечитала всі книжки які були в її скромній бібліотеці, це її розчарувало, а їй же так хотілося щось почитати. Тож вона натягнула на своє хворобливо-худорляве тіло сріблястий комбінезон і попрямувала до книжкової крамниці.
Вже через пів години вона блукала серед рядів вщент заповнених полицями з книжкми і прискіпливо розглядала чи не кожну книгу і була абсолютно спокійною. Хоч дівчина й поринула повністю в світ літератури , та все ж коли десь там при вході дзвіночок сповістив про прихід нового відвідувача, вона впізнала голос, який би розрізнила серед тисячі голосів. Ліззі припала до одної з полиць і чере щілину побачила того, хто її знищив . І він був не сам. Серце стиснуло, її обдало жаром, біль охопив все єство, руки затрусились і книга яку вона розглядала в той момент випала з рук. Дівчина думала якось непомітно вислизнути, але план втечі провалився, було занадто пізно, солодка пара вже підходила до того ряду де була вона. Та в останній момент вона витягнула з полиці першу книгу яка потрапила до рук і затулила нею своє обличчя.
Його наближення було для неї катуванням, серце ладне було вискочити з грудей, стало важко дихати, тіло витягнулося наче в струн, яка ось-ось обірветься. Здавалося, вона більше не витримає, втече геть на очах у нього або навпаки скаже все що думає , але в останній момент її очі сфокусувалися на книжці, тій сторінці яку вона навмання відкрила. Це була збірка поезій, вірш називався « Не здавайся», строфа за строфою її дихання і пульс вирівнювались. Ліза відкрила своє обличчя коли вони відійшли подалі від неї, вона подивилася на ту фіфу, на яку він її проміняв. Голубки трималися за руки, але навряд похід в цей магазин приніс їм обом задоволення, юна особа раз за разом жалілася не те що він сюди її привів, що вона нудиться і книги це просто відстій. Та, хто споглядала на це, з кривою посмішкою згорнула книгу, пішла до каси, розрахувалась за її «рятівницю» і вийшла з магазину. Вона вже знала що робити далі.
Ліззі прийшла до дому і після того як забронювала квиток найперше їй захотілося знищити все що було пов’язане з тою людиною, його імені вона також вирішила більше не згадувати. Світлини, подарунки, листування все було знищене. Після цього, за пів години речі були зібрані. Переповнений рюкзак чекав на підлозі. Час все ніяк не хотів збігати до вечора. Готування ланчу, перегляд фільму та звичайне вештання по кімнаті нарешті наблизили до очікуваного моменту. Дівчина пішла в душ, зав’язала волосся в пучок, вбралася в довгу блакитну сукню та найзручніші сандалі які знайшла. Вона була повністю готова, тож вдягла наплічник та вийшла з найманої квартири. По дорозі Еліза почувала себе наче пташкою, яка нарешті вирвалася з клітки на свободу.
Вибирайтесь з клітки, навіть коли неволя така бажана.
Потяг вже чекав. Ліза віддала квиток і по прямувала до свого купе. Вона трохи посиділа за новою книжкою, а потім вирішила подрімати.
Коли дівчина прокинулася вже був ранок а за вікном проминали дрімучо-зелені ліси. О сьомій тридцять потяг прибув до Рахова. Ліззі придбала карту з маршрутами до мальовничих місць, коли йшла шукати де зупинитися. Знайшовши найвигідніший хостел, зняла кімнату і піднялась туди збиратись на прогулянку. Перевдягнулася у джинси, футболку і куртку, взула кросівки, рюкзак розібрала, щоб взяти найнеобхідніше. З наплічником, картою та GPS в руках і готовою до пригод, вона вийшла з тимчасового пристанища. Трохи поблукавши містом, вона скористалася автостопом та приїхала до маленького селища. Далі вже починалась її піша прогулянка в пошуках краєвиду та зцілення
Раптово зірватися і поїхати в Карпати, була підсвідома нагальна потреба для її душі. Вона хотіла бути подалі від нього і відчувала, що саме в цей дикий, таємничий край а найбільше прагне вирушити. Стежка була вузька і заводила в самі хащі, біль в ногах був нестерпний, але вона не думала зупинятись, бо вперше відчула свою душевну рівновагу та незалежність. Вона сильна, а ця подорож допоможе їй оговтатись. Минуло близько чотирьох годин, часом накрапав дощ, міцно закутана в куртку дівчина наспівуючи прямувала далі, іноді зупиняючись щоб сфотографувати краєвид. Cудячи з показників GPS, вона була вже близько і згодом побачила як сонце пробивається через плетиво дерев. Еліза вийшла на гялявину і їй перехопило подих. Криштально чисте і прекрасне озеро, яскраво зелена трава яка аж сліпила очі, польові квіти і все це було обрамлено густим лісом. Дівчина аж підстрибнула від радості знахідки, поклала рюкзак і сама лягла на траву біля озера, щоб відпочити. Ліззі усміхнулася і на хвильку прикрила очі. В голові пронелась і закарбувалась думка: «Більше моє серце не буде калатати як щалене, коли я побачу його, моя душа душа не оплакувати це не взаємне кохання, а я більше ніколи не прокинуся серед ночі від шаленого болю який ламає ребра. Я не склянка, яку можна легко розбити кинувши об стіну, я наче наче фенікс, який після свого знищення завжди відроджується з попелу…
Вікторія Тютюн