Нам зовсім близько до весни,
Вона теплом нам душі гріє,
А чорний прояв сатани
В її обіймах заніміє.

Наснився брат… З смішинкою в очах..
Такий щасливий, юний… і живий.
Пройшов двором. Я вибігла на шлях:
- Спинися, братику! Куди ж ти, дорогий?

Нічого не хочу,
Не вірю, не мрію.
Нервуюсь? Можливо.
Вмираю постійно.

Буває, часом, «так треба»,
Буває, часом, не можеш.
Снаги благаєш у неба –
Складаєш драму чи повість.

Здається, синява така прозора…
І річка стигне в жилах весняних.
Дівчисько, що на вигляд, як сеньйора,
Насправді ж, потребує вихідних.

Це апокаліпсис, крихітко, течуть вогненні ріки,
а у знову забитих автобусах проспиртованих, завжди затори.
І коли душу твою розіп'яту душить слизька гадина cтраху,
на вулицях люди, деякі смалять вінстон і бонд,
і маски для них – безглуздий тренд.