Література

Колін Хоук «The lantern’s Ember»

Інший світ, яким керує темрява. Тема, яка очолює верхівки топ-списків майже все літературне життя. За останні десять років популяризації фєнтезійної літератури набирає все більше обертів, що призводить до зниження якості видавничих продуктів в змістовому плані.

Одним із цікавих прикладів того, що  зараз є «популярним», є твір Колін Хоук «The lantern’s Ember».

Про неймовірне оформлення книги не сказав, мабуть що тільки лінивий. Вона неймовірна! Коллін Хоук написала казкову пригоду для дорослих дітей і підкріпила її неймовірним оформленням: зрізи сторінок виконані в чорному кольорі, обіцяють неймовірну загадку, що криється у кожному рядку твору.

Досить об’ємна книга: більше 500 сторінок, 43 розділи та епілог, але читається дуже легко та швидко. Сам задум здається непоганим, хоча реалізація трохи підводить.

В центрі уваги, історія відьми на ім’я Ембер, котра живе у світі, де магія та відьми під забороною, а кордони між світом людей та Іншим світом знаходяться під охороною, так званих Ліхтарів.

Кожен з них повинен доповідати про всіх відьом, які трапляються на шляху, але головний герой – Джек –  допускає вольність, приховавши факт існування Ембер, котра була ще дитиною, але в наслідку мала стати сильною відьмою. Саме це і призводить до початку закручення сюжету і появи проблем, що постануть перед героями твору.

Роман наповнений пригодами. Персонажі зустрічаються на кожному кроці, потрапляють у різні пригоди та неприємності: пірати, подорож на підводному човні, напад привидів, божевільний вчений, котрий намагається поєднати живе та механічне і т.д..

Інтертекстуальність книги проявляється в кожному розділі, являючи собою постійні посилання на відомі казки та легенди.

Це добра казка, де присутня збірка неймовірних створінь, котрі знайомі читачам з дитинства: відьми, вампіри, демони, тролі, гобліни, привиди і багато іншого.

Найбільш запам’яталися алюзії на Фарнкенштейна, салемських відьом (Ембер якраз і є однією з низ), спогад про підводний корабель капітана Немо «Наутілус» та Трансильванії (одним з головних персонажів є вампір та перевертень). Їх виконання виявилося досить незвичайним поєднанням, так, наприклад, у команді корабля Дел (відсилка до відомого летючого корабля) знаходиться персонаж на ім’я Віктор Франкенштейн фон Грімм – зелений велетень, більшою мірою складений з різних частин тіла: «Полагаю, теперь меня довольно сложно убить – ведь я уже на восемьдесят процентов механический. Поэтому я и прошу называть меня Фрэнком. Каждый раз, когда я лишаюсь части себя, то укорачиваю имя. В прошлом году меня звали Фрэнки...».

До динаміки твору претензій жодних, тут вистачає екшену, кохання, пригод. І все ж є декілька «але»...

По-перше, дуже вибивається з загальної картини і зовсім не зрозумілим постає пряме посилання на Бугімена (порівняно з іншими ремінісценціями, вона не грає абсолютно жодної ролі і залишає читача в розгубленості): «В итоге они сделали немыслимое. Ведьмы призвали того, чье имя мы не называем… – Бугимена? – Тссс! Да, его. Они попросили его о помощи. – Джек вздохнул. – Но это не сработало...».

По-друге, книга сирувата у виконанні, було видно, що авторка намагається повторити свій попередній шедевр – серія «Прокляття тигра», але їй це не вдається і десь на середині сюжет починає розсипатись, мов пісок, постійно перескакуючи з одного на інше. Звичайно, що ці недоліки досить грамотно завуальовані яскравими подіями, і книга, яка писалася на основі англійської готики, постає перед читачем дитячою казкою з добрими наївними діалогами, казковими персонажами та мріями про щасливий кінець.

По-третє, так, є пригоди, кохання (до речі, любовний трикутник дуже випадає з загальної картини, що також є суттєвим недоліком), але не вистачає глибини та сенсу.

Звичайно, що поява вампіра, витонченого, впевненого у собі джентельмена, змушує очікувати цікавого та динамічного сюжетного дійства, але, як результат – невідомо звідки взялося раптове кохання, непрописані діалоги накшталт “- Я вас кохаю, хоч знаю всього годину! – Але я не готова до відносин. – Я почекаю. – Добре» наводять нудьгу і бажання перегорнути сторінки, від яких нічого не втрачаєш.

У висновку, любов зникає так само раптово і швидко, як і з’являється, герої продовжують свій шлях.

Ще одним фактором (я поставлю мабуть досить неоднозначний хід) є розповідь про історію появи свята Хеллоуін. Досить цікава інтерпритація, що інтригує своєю неоднозначністю та магічністю викладу «Если в ночь Хеллоуина вы внимательно посмотрите на полную луну, то можете заметить тень ведьмы. Она летает на своей метле в компании ухмыляющейся тыквы...».

Кінцівка видається досить несподіваною, і, якоюсь мірою, обурливою, але це позитивно впливає на популяризацію як книги, так і її автора. Історію будуть обговорювати, будуть з’являтися все нові гіпотези "як таке могло статися?".

На закінчення відзначу те, що цей роман є цікавим прикладом молодіжного фєнтезі, яке ідеально підходить на вечір під Хеллоуін, яке дозволяє зануритись у легку чарівну казку з приємними персонажами (це стосується як героїв, так і  їх антагоністів, що викликають неприязнь та сумніви), незатійливим сюжетом, несподіваними поворотами та недостатністю земної логіки, що зробило цю книгу хоч і не кращою, але насиченою.

Шана традиції

В сучасній українській літературі  творить  багато  талановитих письменників в різних напрямах і стилях. Тому наразі в літературному процесі існує велике різнобарв’я: неонародництво, неомодернізм, постмодернізм,  феміністична література,  неоавангард.

Зараз хотілось би приділити увагу неонародництву. Письменники, які творять у даному напрямку є послідовниками рустикального дискурсу. Він відображає романтику сільського життя, споконвічну народну мудрість, яка своїм корінням заглиблюється в язичницькі часи, освітлюється своєрідність селянського світогляду, культури і буття в цілому.

Тому хочеться розглянути творчість молодої української письменниці Дарини Гнатко, яка творить у неонародницькому напрямі, і як зазналося раніше -  тобто у  площені рустикального  дискурсу. Це доволі цікавий напрям, який освітлює вічні життєві людські цінності: любов до своєї малої Батьківщини, до свого коріння, кохання.

Дарина Гатко (Юлія Іргізова) – сучасна українська письменниця, родом з Кременчука. Народилася в простій робітничій сім’ї, виховувалася без батька мамою і бабусею, не має вищої освіти, але своєю творчістю  заволоділа серцями вибагливого журі і здобула перемогу у престижному міжнародному конкурсі «Коронація слова» 2014 у номінації «Вибір видавця». Роман - переможець «Катерина» вийшов друком у 2016 році у харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля».

Дія роману відбувається в українському селі на Полтавщині,  до речі Батьківщини самої письменниці, ще за часів кріпосного права. В центрі твору образ юної дівчини-кріпачки Катерини, її тяжка доля і прагнення до справжнього кохання і щастя. 

Як зазначалося раніше в статті, роман відноситься до неонародницького напряму. В романі зображенні тогочасний селянській побут: бідна селянська садиба, тяжка праця по господарству, опис вбогої хатини, одягу, їжі; відносити в родині: відносини Катерини з батьком, з мачухою, з невістками, з коханим; звичаї: сватання, вінчання, похорон.

Та  назвати  його історичним не можна. Сама Дарина Гнатко говорила у своєму інтерв’ю  ВВС News Україна: «Я пишу художні твори про людей, про їхні долі, за історичні романи не берусь, це дуже велика відповідальність, іноді можу лише торкнутися історії.». Бо справді, твір має яскраво виражене романтичне, навіть подекуди, сентемительне  забарвлення, особливо в кінці. Тому жанр роману можна визначити, як жіночий роман на історичному тлі.

Це  повернення  до витоків українського сентименталізму, хоча він так і не сформувався, як стиль в українській літературі, та  ось приклад, коли письменниця молодого покоління звертається до цієї традиції раннього Шевченка та Квітки-Основ’яненка, що є дуже цікавим та неординарним для сучасного літературного процесу. Прикладами цього можуть слугувати загальна наївність повіствування,  надмірна чутливість героїв, трагічні  та героїчні смерті персонажів. А також  характерні для сентименталізму  пейзажі з перших рядків роману: «Вітер могутніми, сильними руками обіймав стрункі берізки на Мальковому подвір’ї, немов намагаючись скорити, притиснути їхні тендітні тільця до самої землі, зламати своєю могутністю.» - сили природи  зображені мов живі істоти.

Риси романтизму домінують у любовній лінії роману. Неможливе кохання між головними героями зображене дуже ніжно, чуттєво: «… він нахилився й поцілував прямо в усміхнені вуста, і на якусь мить Катерина забула про все, про цілий світ, який лишився за стінами цього дому.».

Мова роману дещо проста,  часто по тексту зустрічається сучасна мова, що зменшує історичну правдивість роману. Але є вдалі порівняння,   точні епітети, гарні пейзажні картини.

Звісно, роман Дарини Гнатко «Катерина» відноситься до масової, тобто розважальної літератури. Але література такого роду не значить «погано» й не завжди вона тільки розважає. Людина стає цікавішою, інтелектуальнішою, коли читає. Бо уся, без виключення, література спрямована на те, щоб збагатити людину духовно. Багато що залежить від самого читача, що він винесе з тієї чи іншої книги. Масова література, на відміно від елітарної, знайомить нас з дещо простішими речами, але життя людини в більшості зіткане з простих навіть банальних істин.  Неможливо зрозуміти складне, не розуміючи простого. Так і роман «Катерина» розповідає нам в певній мірі про історію,   людські переживання і почуття.

Роман Дарини Гатко має казковий фінал, на кшталт Попелюшки. Та казка завжди була потрібна людині, особливо в наш час.

Лівшиць Поліна

Що таке гріх, як він виглядає? Для кожного це різне поняття. А чи існують уособлення гріхів? І який з них найтяжчий, а який найсолодший? Як їх побороти і чи можливо це взагалі? А що ж станеться з людиною, якщо вона потрапить у самий центр подій, у логовище тих самих гріхів? Питання, які авторка поставила перед читачем чи не з перших сторінок книги «Квартира київських гріхів».

Це книга, до якої я прийшла не одразу, довго шукаючи, яку ж все таки обрати для аналізу, я питала у знайомих, сподіваючись, серед їх порад знайти ту, що буде до душі. Так я і натрапила на цей твір Маргарити Сурженко. Правду кажучи, назва мене дуже заінтригувала, а, от побачивши обкладинку, була трохи розчарована, вона мені нагадала якийсь жіночий журнал. Проте, на щастя, зі змістом все набагато позитивніше.

Як виявляється кожне велике місто і маленьке містечко має своїх гріхинь – таких собі привабливих молодих панянок, які щодня сумлінно виконують свою роботу, а то й трапляються випадки, коли вони працюють понаднормово вночі, літаючи Києвом та підбиваючи кожного з нас піддатись спокусі: полежати на дивані замість розроблювати нову ідею, скуштувати алкоголь або ще гірше наркотичні речовини, розлютитись на когось так сильно, що піддатися емоціям та завдати шкоди здоров’ю інших. Ось вони – Хтивість, Жадоба, Лінь, Лють, Насолода, Ненаситність і Ревність.

Отже, це історія сімох київських гріхів, які живуть у дев’ятикімнатній квартирі, в центрі Києва десь на Саксаганського, в старому будинку, який загубився посеред арок новітніх будівель і давно вже підлягає зносу.

Це історія одного з киян – Сашка, який, чи то за волею долі, чи то за своїм власним бажанням потрапляє до цього самого зловісного помешкання, і на собі перевіряє дію кожної з гріхинь та знаходить спосіб подолати кожен з них. Це і розповіді про жителів Києва, постійних клієнтів наших головних персонажок, їх життєві перипетії та труднощі.

Оповідь у книзі ведеться від першої особи, однієї з гріхинь – Хтивості. Отож уявіть, як вона від свого імені розказує нам, як Сашко з’явився у їхній квартирі. Одного дня Хтивість знайомиться з чоловіком, який змінить життя цієї милої квартирки на Саксаганського, змусивши подивитись паняночок на життя та людство під іншим кутом. Ми, читаючи книгу, стаємо свідками частинки життя Сашка, який вплив мала кожна з сестер на нього, як він боровся з цим неймовірним впливом, якими методами і що ж все таки допомогло головному героєві позбутись від цих сімох смертних гріхів.

Цікаво були підібрані образи головних персонажок. Кожна з гріхинь своєрідна, особлива. Їх зображено з цілком різною зовнішністю, хоча вони й можуть обирати собі будь-який вигляд, але оскільки характери героїнь різні, то і зовнішність вони собі обирають не схожу одна на одну. Хоча у їх рисах ми впізнаємо якісь особливі для кожного гріха, наприклад Хтивість обожнювала червоний колір, була жагучою брюнеткою з багряним кольором  помади на губах. А от Наркотична Насолода була білявкою й волосся у неї було кольору тієї спокуси, яку вона пропонує своїм клієнтам. 

І хоча образи дівчат дуже чітко описані у творі, водночас репліки у них нічим не різняться одна від одної: вони типові, немає різниці між розмовою Ненаситності та наприклад Ліні. Та все одно мене ці гріхині заворожили. Вони такі не схожі на порочних жінок, дівчата добрі, люб’язні, іноді навіть щирі, хазяйновиті, слідкують за своєю фігурою, піклуються одна про одну. Це створює деякий дисонанс в уяві, читаєш одне, а зазвичай уявляєш інше. Все це каже про оригінальність задуму письменниці.

Ще один момент, який, вважаю, варто відмітити – це описи Києва. Авторка через слова героїнь передає свою любов до нього. Захоплюючі описи духу міста, його жителів, їх настрої в різні моменти життя. І здається іноді, що навіть природа столиці відчуває емоції киян, змінюючись відповідно.

Загалом можу сказати, що маю дуже позивні емоції після прочитання «Квартири …», але це не та книга, яку я читала на одному диханні. Для мене це було схоже на американські гірки, якісь розділи я читала захлинаючись, від емоцій, від почуттів, що переповнюють, від запитань, які наперебій пульсують в голові, а деякі давались набагато складніше, їх доводилось перечитувати, щоб цілком вникнути в суть.

Після прочитання мені здається у кожного виникли питання «А на які гріхи спокусився я?», «Чи вдається мені долати ті спокуси, які чи не кожного дня по зернятку розсипають ці паняночки гріховні?». І якщо зізнатись все таки чесно самому собі, то, мабуть, кожен з нас, іноді, але зваблюється на ці солодкі заборонені плоди.

А тому головна ідея, якою пронизаний твір – у кожного завжди є вибір. А на користь чого його робити вирішувати тільки людині і це треба пам’ятати, бо розплата за гріхи прийде неодмінно і чекати не змусить. Як сказала одна з гріхинь: «Пам’ятай, що вибір завжди робите ви. Я лише спокушаю. Я ж не тягну її бігти повз. Я просто шепочу їй на вушко. І вона завжди може послати мене куди подалі

Рецензія на поетичну збірку «Пісня Пісень»

Назва поетичної збірки Богдани Матіяш відсилає нас до старозавітної "Пісні над піснями" царя Соломона. І, дійсно, ці поезії можна назвати любовними гімнами, оформленими, за задумом пани Богдани, у верлібри. Однак ці гімни не є точним перелицюванням біблійних, авторка оспівує своє власне, часом неідеальне, кохання і веде за собою читача від земного раю, віднайденего біля коханої людини ("мені часом здається що можна безборонно взявшись за руки не втративши тіла бачити рай", 1 вірш збірки), через сади і пустелі (Розділи "Пісні саду" і "Пісні пустелі"), аж до межі, де закінчується земне буття ("Коли переступлю ту останню межу більш не скучатиму просто", останній вірш збірки).

У текстах відсутні знаки пунктуації, і якщо на початку це ірритує, то згодом починаєш розуміти, що коми і крапки були би тут штучними. Адже природа поетичного мистецтва переважно ритмічна, а вірші це музика чистого слова. І саме така відсутність перепон між словами дозволяє звучати збірці Богдани Матіяш подібно до літанії. Рядки плинуть повільно і лагідно, дозволяючи, зупинитися і зробити ковток повітря саме там, де це потрібно власне тобі.

Структурно збірка складається з 4 частин, кожна з яких присвячена важливим для авторки речам. Хоча і вся збірка цілком має одну тематику, але кожен окремий розділ наділений власною ритміткою, тематичними і образними рефренами.

Пісні любові

Цей розділ збірки це одне суцільне зізнання у любові. Подібно до музичних варіацій, де головна тема оспівується на різні лади, вірші цієї частини збірки варіюють оспівування теплого, не болючого кохання, ніжності та вдячності. Навіть символи кочують із одного тексту в інший. Так, раз за разом авторка повертається до образу саду, де дерева і рослини пахучі і сповнені соком, до лагідних оленів, терпкого запаху ірисів і сірої години перед світанком, коли так щемно на серці і хочется молитися і дякувати Бога за те, що є, було і буде. Авторка дуже пантеїстична у своїх віршах, вона обожествляє природу, наліляє її власною душею. Лірична героїня розуміє, що може віднайти спокій і любов лише в святилищі природи.

Пісні саду

Цей розділ присвячений пошуку едемського саду, де немає страждання і болю. Однак тема пошуку перекликається із темою вдячності богу. Таким чином, лірична героїня, як і будь-яка людина шукає кращого, але вже розуміє безцінність того, що було їй подаровано. Ніби медитуючи у прохолодному літньому саду на світанку вона перераховує усе, що є благословенного в її житті : голос, щоб співати, очі, щоб бачити, зірки, що спостерігати, дощ, щоб напоїти спрагле горло. У кожному вірші звучить прийняття і прощення. Вона не прагне шукати щастя зовні і вишукувати книжкових істин, адже шлях до цього джерела не лежить через чужі доктрини. «Пізнай самого себе» - так написано у храмі Аполлона в Дельтах, для того, щоб побачити світ таким, якій він є, і віднайти спокійне щастя не потрібно притримуватися певних догм, достатньо просто зазирнути у себе самого достатньо глибоко.

Пісні для Богородиці

Цей найменший розділ збірки особливо нагадує псалмодію. 7 віршів присвячені Богородиці як символу жіночності, материнства та жертовності. Лірична героїня просить прихистку і захисту у найсвятішої і найсвітлішої.

«колись зніму зірку з одягу Богородиці а взамін

своє життя мале і просте складу їй до ніг..»

Пісні пустелі

Останній розділ збірки ніби підсумовує всі провідні мотиви, які авторка розвиває у попередніх частинах. Скоріше цей розділ можна було би схарактеризувати як сумний, більше місця приділено світлій печалі. Богдана Матіяш роздумує про шлях кожної людини через пустелі життя, які однак наповнені оазами – любов’ю, коханням, дружбою, сміхом. Попри всі радості і печалі ми всі приходимо до межі, яку не в наших силах не переступати. Проте поетка не дивиться на цей очевидний фінал життя песимістично, можливо журливо, з надією на Інше, що очікує попереду :

«вже аж там вже аж колись коли переступлю ту останню межу

а вона побачу виявиться насправді найпершою говоритиму так

вільно так просто і легко що здасться співатиму вже аж там»

Збірка викликає асоціації з прозорою крихкістю, невагомою красою, дуже ламкою і дещо інтровертною. Але все ж таки ця краса залишається чужою, хоч при цьому і не менш вабливою. Можливо тому і такою вабливою, що зовсім чужою. Збірка скоріше схожа на інтимну сповідь, яку ти випадково підслухав. І хоча чужі таємниці інтригують, стає дещо ніяково від того, що ти почув щось потаємне, не призначене для тебе.

Письменниця Тамріко Шолі зробила дуже круту річ: поспілкувалася зі 100 жінками, де було обговорено чоловіків, страхи, перемоги та поразки, розчарування, не розуміння батьків і багато-багато всього, що хочеться сказати, але соромно чи просто не наважуються запитати. До кожної людини потрібен власний підхід, аби розмова полилася в потрібному руслі й без стресу для всіх. Як на мене, авторка справилася з поставленою задачею. А що там далі, зараз усе відкрию.

Якщо сильно не вдаватися у подробиці, то в середині знайдемо 14 особливих інтерв*ю, що Тамріко взяла в звичайних жінок, що так само як і ми встаємо зранку іноді з великим бажанням залишитися в ліжку, з щоденної рутиною у вигляді, школи, університету, роботи, коли з батьками певні конфлікти і тебе не чують, коли дуже хочеться, але блїшся зробити крок у невідоме, бо ніхто не дає гарантій, що там тебе чекає. Знайшли щось що так схоже на вас? Тоді книжка точно не стане тією, що читається тільки " для галочки". У цьому книжковому сундуку історій побачиш себе саму сьогодні/завтра/післязавтра. 

Звичайно, ми всі різні й в кожного власні вподобання, погляди на життя, мислення, вираження емоцій та навіть манера розмови у кожного своя, особлива. Та кожній хочеться бачиться поруч людину, з якою страх показатися дивною чи якоюсь не такою відступить на другий план і ви згадаєте про це навіть не з ним/нею. А просто сміятися до коліків у животі чи сліз. Ніжно торкатися носом у плече, вдихаючи знайомий запах. Робити шалені вчинки, за які не осудять, а зроблять разом з тобою і згадуватимуть з посмішкою. Будуть міцно тримати за руку, коли страшно чи здаватиметься, що все дуже погано і не має сенсу щось робити далі. І просто любити. Без будь-яких упереджень. Адже ми змінюємося і змінюємо, коли є заради кого і той/та вболіває за тебе можливими і надможливими способами. Це дуже круто. 

Але буває й так, що ваші шляхи росходяться. Ви виросли із відносин, або почуття вже не до того. Це нестерпно усвідомити і хочеться втекти від проблем, а вони якось самі собою вирішаться. У дитинстві ми вірили саме в таку солодку мрію, та ми виросли і настав час не тікати. Вдихнути і зупинити все те, що тягнеться не один рік, а ми все думаємо, що якось усе зміниться. Однак навіщо жити в постійному відчутті, наче все проходить повз і хочеться сидіти та ридати від безвихіддя.

Якщо брати акцент на враження, то одна цитата в книгі сама за мене сказала так, що  краще не було б.

"Понять - не значит разделять эту точку зрения, но уважать. Уважать - не значит поступать точно таким же образом, но позволить людям быть такими, какие они есть, для того чтобы они позволили это и тебе"

Якщо вас відлякує, що тут виключно жіночі соплі і така книженція не варта уваги навіть однієї сторінки, то дуже помиляєтесь. Хоча , можливо, вона зачепила у поєднанні з тим, що смакувала кожну нову сторінку повільно, але вдупмливо, не посмішаючи. Подібне трапляється рідко, оскільки не люблю розтягувати читання на великий термін. Але вона було того варта. Дуже варта.

Сьогодні хочу розповісти про збірник віршів, який зі мною подорожує не одне місто декілька років. Ні, не набридає таскати з собою. Кожна сторінка просякнута палітрою емоцій, відчуттів, знайомих кожному. Часом може ставати сумно, часом потоки сліз беперервно котитимуться, бо болітиме як за себе; часом сміятиметеся, впізнаючи всі провтики життя у себе ж. Знаю точно, ця дівчинка не залишить вас осторонь своєї чуттєвої прози. Як сталося зі мною. На довгі роки.

Аліна Астровська - ведуча тревел-шоу "Орел і Решка. Морський сезон" і "Орел і Решка. Дива світу", співачка, поетеса та людина з океаном в очах. Відома тим, що була солісткою в українській girls-band "Real O", брала участь у програмі "Герої та Коханці", де хлопці змагалися, що покорити її серце. Щира, завжди відкрита до всього й несе добро братів наших менших і піклування про природу.

Про назву

Як говорить сама Аліна, до того як відкрити, вона була Моё, після цього стала Твоё, а після того, як буде закрито останню сторінку Наше. Здвалося, звичайні слова, які ми кажем найдорожчим людям, але з певним сенсом, що відкривається на певному етапі книги.

Про дизайн

Обкладинка виконана в лаконічному білому стилі, що додає вишуканості самій книзі та сконцентровує на головному слові "Моё", не відволікаючи потенційного читача від процесу знайомства з віршами, які вдало переплітаються з дуже красивими ілюстраціями художниці Вікторії Салової. Хоч на листівки та відправляти близьким поштовими голубами.

Про наповнення 

На нас чекає 85 віршів про все, що так щепливо відгукуюється в серці. І не важливо на якій зараз відкрита книга, які емоції переживаються на одинці. Аліна чесно та щиро розповідає, оголюючи душу про все наболівше: біль, зраду, розчарування, апатію, відчай, щастя, піднесення і любов. Саме з великою любов*ю була створена книга і просякнута на кожному рядкові. Часом ви будете помічвти як сльози коться по щоках, від того як усе таке знайоме. Але не бійтеся. Буває роблять боляче, сильно боляче, відвертаються в ситуаціях, коли гостро потребуєш підтримки чи коли хочеться поставити велику крапку та завершити з усіма і всім. Прийміть, подякуйте за такий досвід, посміхніться та відпустіть, полегшено крокуючи все далі. Життя триває і все найкраще попереду.

Враження 

Як писала раніше, збірка засіла так міцно в серці ще тоді, коли була тільки в електронному форматі без такою красивою обгортки. Та це ніяк не заважає насолоджуватися не один уже день, перечитуючи знайомі серцю слова. Практично кожен другий помічено як най-най. Насолода для очей, вух та тактильних відчутів. Щоб відчути поезію у звучанні автора, пропоную переглянути невеличкий фрагмент з творчого вечора Аліни та декілька віршів. Enjoy!

Не обещайте, если не сильны!

Если вам кажется,что обстоятельств много,

Если вы думаете, что свобода -

Всего лишь слово из семи! 

Не говорите - я с тобой! 

Если не чувствуете рядом душу.

Когда нет тела, можно изменять?...

Нет, не прошу ответа! Только - слушать! 

Не предлагайте сердца и руки, 

Если вам непонятен "процедуры" смысл!

Вы отдаетесь полностью и не взаймы, 

Вы дарите себя, как остров, сушу!

И пусть на этой дарственной земле 

Любовь построит ценности и веру -

Она всегда нужна нам в голове,

Чтобы тушить вдруг вспыхнувшую серу. 

Я умоляю вас не убивать 

В глазах любимых детскую наивность!

Её потом не обрести и не достать 

Из сердца, что под танком исказилось! 

Прошу вас, помолитесь всем богам,

Если надумали кого-то уничтожить...

Но знайте, хуже не бывает, чем остаться "сам на сам"

С противным запахом предательства на коже.

*****

Я терпіти не можу дим,

Ти у ньому завжди зникав.

З сигаретою, як фіктив, мовчки емітував свій вплив.

Боже, смішно коли для всіх надягають кліше з піску.

Я гадала, що серед розумних

Я обідаю і живу.

Ходиш по головах всіх тих, хто тобі аплодує за жах.

Вони теж тремтять, як в ти,

Коли ковдрою вкриті на сам.

Досить! 

Розмалювала все я у чорне та своє панно -

Кожен має свій хрест і гріх.

Хоч би кожен молив про добро!