Література

Рецензія на кіносценарій «Коли настане день» Наталії Смирнової

Кіносценарій «Коли настане день» володарки другої премії «Молодої КороНації» у категорії «дорослі для підлітків» Наталії Смирнової буде цікавий не тільки підліткам, але й дорослим. Саме тому, що авторка обрала доволі цікаву тему й додала автентичного колориту. Цей колорит ніби оживає й робить підліткову фентезійну історію змістовною та дорослою.

Тема нашої ідентичності та автентичної історії наразі дуже популярна. Це не може не тішити. Кіносценарій «Коли настане день» – яскравий приклад. Адже саме така історія зможе охопити та зацікавити більш широку аудиторію.

–Сьогодні я маю честь познайомити вас з Наталією Смирновою – володаркою другої премії «Молода КороНація» в номінації «дорослі для підлітків». Пані Наталіє, вітаю! Розкажіть, будь ласка, про себе. Як почався ваш творчій шлях?

–Творчий шлях розпочався не так давно, шість років тому. До того писала лише гумористичні новели для друзів. У 2015 написала свій перший сценарій, у 2016 – перший роман. Потім сюди додались оповідання та повісті. Пишу і для дітей, і для дорослих.

Часодії — серія книг письменниці Наталії Щерби, написана в жанрі підліткової фантастики. Головною героїнею серії є юна часівниця Василина Огнєва, що потрапила в особливий світ, де всі вміють керувати часом. Перша книга, «Часовий ключ», вийшла в 2011 році накладом 50 тисяч примірників після перемоги Наталії Щерби в конкурсі видавництва «Росмен» «Нова дитяча книга». На момент конкурсу назва книги була «Часовий ключ для Василини». «Часовий ключ» посів 2-е місце в номінації «Найкращий цикл, серіал і роман з продовженням» на російському фестивалі фантастики «Зоряний міст» (рос. Звёздный мост) у 2011 році і в тому ж році отримав премію «Аліса» за найкращий дитячо-юнацьке твір у фантастиці на російському РосКоні. Наталія Щерба неодноразово заявляла, що в серії планується рівно шість книг. Спочатку було випущено три книги, а потім ще три, раз в рік. Шосту і останню книгу було видано у 2015 році. Серія написана російською мовою, на українську її переклала Наталія Косенко.

«Вовча трилогія», як люблять її називати читачі, була почата Дороті Херст в 2011 році.

Кожна книга трилогії жанром епічного фентезі, або ще як кажуть «вовчого» фентезі, має свою промовисту назву. Перша книга – «Закон вовків» - постає перед читачем як суцільна збірка таємниць та загадок. Безліч питань виникають у ході прочитання книги, що в свою чергу змушує неначе приклеїтися до книги й слідкувати за сюжетом. Друга книга з назвою «Таємниці вовків» є протилежністю першої – збірником відповідей. Розкриваючи всі замки, всі двері, авторка майже відпускає читача, дарує йому свободу, але чогось не вистачає. І тут з’являється третя завершальна частина «вовчої» історії – «Дух вовків». Як не дивно саме ця книга несе найбільше смислового навантаження, тому що саме тут головний персонаж виконує своє призначення, а останній розділ розкриває всю картину, сенс трилогії.

Рецензія на новелу Д.Катречко «Кому присвятимо любов?»

Коли людина має завчені плани на майбутнє і знає, як утілити їх у життя, не так просто вивести її за межі  монотонного існування. Для цього завжди потрібен імпульс: подія, репліка, художній твір. Те, що справляє такий  рідкісний сьогодні ефект очищення душі. Саме такими переживаннями відгукнулася в мені новела «Кому  присвятимо любов?» молодої авторки Дарини Катречко.

Книги, до яких хочеться повертатися знову й знову

Кожна нова книга відкриває нам новий світ.

Ми тримаємо в руках результат праці, але що відбувалося за кулісами, в процесі створення книги, на жаль, про це дізнатися важко. Коли мене запитують, що я люблю читати більше – детективи, хорор, любовні/історичні романи, фентезі і т.д. – я втрачаю вміння говорити, а в голові у цей момент бігає зграя чоловічків із прапорцями, на яких чорним по білому написано «ERROR». Таке просте питання дійсно заводить мене у глухий кут, адже ніколи не захоплювалася цими жанрами літератури: читала, було цікаво (не завжди), але це книги на один раз і все (прочитала, поставила плюс/мінус навпроти назви у своєму книжному списку і пішла далі шукати те, що повинно на декілька годин, тижнів, місяців забрати тебе із цього життя, поселити у свій світ і, дійшовши до фіналу, подарувати бажання знову й знову туди повертатися). Тому, коли мене запитують, що я люблю читати більше (якнайшвидше намагаюся розігнати своїх наляканих чоловічків з білим прапорцями й вишуковую того, який ствердно знає, що сказати) – відповідаю: книгу, до якої хочеться повертатися знову й знову.

Не так давно зрозуміла, що такою книгою для мене є книга-сповідь, книга-діалог, книга-спогад, читаючи яку маю можливість познайомитися з письменником ближче й побачити іншу сторону його ідеально неідеального життя. Я – реалістка, тому й читати люблю про реальність, а особливо про життя митців, адже насправді, ми не знаємо хто ховається під прізвищем чергового (улюбленого) роману і що ховає ця людина за межами стін своєї книги. Саме це об’єднує три книги, які я прочитала останнім часом (неодноразово) і якими хочу поділитися з вами.

Ірен Роздобудько «Одного разу…» (неправильна книга)

Вперше її прочитала на другому курсі навчання в університеті і сталося це, я б навіть сказала, примусово. Славнозвісний «Клуб сімейного дозвілля» просто змусив мене зробити чергове квартальне замовлення, щоб зберегти, так би мовити, «привілеї», які надаються членам клубу. Моментально побігла на сайт в пошуках чогось максимально нейтрального, але цікавого. І буквально з першого разу натрапила на книгу Ірен Роздобудько «Одного разу…» й на слова самої письменниці про те, що «ця книжка для тих, хто ні в чому не боїться бути відвертим, для кого будь-яка невдача стає відліком нового життя, для тих, хто вірить у диво і в те, що «низьких стартів» не буває. Вона для молодих – аби вони зрозуміли, що життя прекрасне і… коротке. І йшли по ньому без страху». Ця книга повністю не підходила мені по цим критеріям, але захотілося «повірити в диво» і навчитися йти по життю «без страху» (досі так і не навчилася, але стараюся).

Зовнішній вигляд книги мене зовсім не вразив, а навіть дещо розчарував, але підзаголовок «неправильна книга» - заінтригував і захотілося дізнатися, що ж в ній неправильного. Виявилося, що це друге видання книги, але перероблене: «Тепер, після 2006-го року, коли ця книжка була написана, я хочу переформулювати її», - зазначила Ірен на перших сторінках свого роману. Чомусь в цей момент подумала, що нічого особливого тут не знайду, буде нудно, примітивний жіночий роман. Але сталося не так як гадалося і цю книгу я перечитую вже третій раз та кожного разу захоплююся нею як вперше. «Одного разу…» - книга-сповідь, але я б назвала її «відвертою розмовою із читачем, мов із близьким другом, про життя». Саме цією невимушеною легкістю, моментами жартівливістю вона приваблює читача. Хронологія описаних подій повністю відсутня, адже яка може бути хронологія в спогадах? Дитинство змінюється на юність, період материнства, дорослості й знову повертається до дитинства, і так по колу, в хаотичному порядку і це лише підсилює інтерес до зображуваних подій. Смішні моменти з дитинства («Про театр «Ромен», циган і два відра цегли»), нелегкий шлях до мрії («М’ясорубка»), важкі життєві обставини, знайомство із своїми найріднішими людьми, друзями («Галя і Оксана, хазяйка Чебурашки), які колись [одного разу] випадково чи невипадково стали невід’ємною частиною її світу; зображення реального життя журналіста, письменника, редактора; історія, в якій фігурує ще зовсім слабка Україна, яка тільки стала незалежною – це дає нам можливість через спогади Ірен відчути частину складності того періоду життя українців.  Письменниця не боїться бути відвертою, вона, здається, взагалі нічого не боїться і це мотивує. Особливість книги – кожна нова історія розпочинається із фрази «одного разу» (логічно), бо «…зробила одне відкриття: якщо не знаєш, з чого почати розповідь, починай її зі словосполучення: «Одного разу…» - а далі піде само собою». Найголовніше в цій книзі, як на мене, поради, засновані на власному життєвому досвіді, які дає письменниця своїм читачам. Ти дізнаєшся «Як боротися з несправедливістю», «Про те, чого ніколи не станеться у твоєму житті і як з цим боротися», як знятися у кіно, не будучи акторкою та як за пів години до зйомок знайти шикарну вечірню сукню. Особливо ця книга буде корисною для юних творців, журналістів, редакторів, які лише стають на цей нелегкий кар’єрний шлях і намагаються досягти своєї мрії. Ірен Роздобудько на своєму прикладі показує, що все можливо. «Певною мірою свої ролі та свій шлях у житті ми обираємо самі. І якщо ти напевно знаєш, що він – твій, варто йти ним до кінця. Навіть якщо тебе лупцюватимуть ланцюгом. Якщо ж ти вагаєшся – розвертайся і йди геть!» Про цей роман можу говорити вічність, але на черзі ще дві не менш цікаві книги, тому рухаємося далі.

Ірина Славінська «Мої запасні життя»

Якщо ви вирішили прочитати книгу Ірини Славінської «Мої запасні життя» - залиште, будь ласка, свій чай на кухні (який ви, напевно, приготували, читаючи Ірен Роздобудько), забудьте про шоколадку, яка планувалася для вечірньої насолоди, і будьте готові до серйозної розмови, я б навіть сказала потужної лекції. «Мої запасні життя» - дебютний твір письменниці в есеїстиці 2019 року (йдемо з вами ще по свіженьких слідах). Якщо попередня книга розчарувала зовнішнім виглядом, то ця навпаки – лише своєю обкладинкою мене заінтригувала (власне так я й придбала її, навіть не читаючи про що вона).

Про що ця книга? І про які «запасні життя» йтиметься у ній? – це перші запитання, які пролунали у голові, коли вона потрапила до моїх рук. Розгорнувши її, вже з першої сторінки зрозуміла, що це книга-спогади (навіть слово, з якого розпочинається твір – «пам’ятаю…», вказує на жанр). Але це не просто спогади із життя письменниці – це ціла історія життя її родини, її пращурів, спроба відновити в пам’яті свого покоління родовід, із якого почалося їхнє життя, щоб зшити це родинне полотно й створити єдину картину. «Вся моя пам’ять – суцільна клаптикова ковдра, і я заздрю тим, хто знає родовід, і те, що на споді, і як усе скроїли, вирізали та підшили…». Спогади письменниці переплітаються з історією, інколи плутаєшся, не можеш зрозуміти про кого розповідається, боїшся щось пропустити, перечитуєш абзац, щоб відновити послідовність, дратуєшся, а потім розумієш, що це і є клаптики, з яких складається пам’ять письменниці і вона, на наших очах, намагається віднайти потрібні нитки та частинки, щоб їх поєднати. Це змушує задуматись: а що знаєш ти про свій родовід? І чи не пора тобі звернутися зараз до найстаршого члена родини, щоб дізнатися хоч щось про своїх предків, доки ще є така можливість. Історичне минуле, про яке згадує письменниця (Голодомор, Друга світова війна, післявоєнний період, радянщина) та історія сучасної України (події на Майдані, війна на сході) – тісно переплітаються й стає занадто боляче.

Книга цікава та пізнавальна не лише суцільною історією Ірини та її сім’ї, в ній письменниця піднімає важливі та актуальні питання часу, а саме: питання мови («Мова впливає на те, хто ми. Я не маю на увазі мову за національною ознакою, маю на увазі мову за культурною ознакою»), війни, права жінок (фемінізм), релігії, освіти тощо. Скажу відверто – книга важка для сприйняття в тому плані, що під час її читання ти не маєш права розслабитись ні на секунду, бо кожне слово, фраза та історія тримає тебе у певній напрузі. Це є одночасно і мінусом (незначним), і величезним плюсом, оскільки, по-перше, змушує тебе мислити, по-друге, дає відповіді на безліч життєвих та наукових питань, по-третє, поповнює твою бібліотеку цікавими прізвищами та книгами (досить часто радить звернутися до певної книги), а також розвиває твій словниковий запас як новими українськими словами, так і словами, наприклад, із французької мови (адже Ірина Славінська є перекладачкою із французької, закінчила факультет французької мови). Це книга, яка змушує думати!

Олег Сенцов «Маркетер»

«Одного разу…» я вирішила все-таки ввести в цю суто жіночу компанію чоловіка, книга якого є не менш цікавою та по-своєму оригінальною. Це збірка малої автобіографічної прози Олега Сенцова. Думаю варто сказати декілька слів про письменника: Олег Сенцов – це кінорежисер, сценарист, письменник, громадський діяч, відомий кожному українцеві тим, що був ув’язнений 2014 року в Криму та засуджений до 20-ти років за звинуваченням у тероризмі (дякую Вікіпедії за інформацію). До цього моменту цього письменника я не знала. Але тепер познайомилась ближче, прочитавши його автобіографічний твір. Варто зазначити, що оригінальна мова книги – російська, на українську її переклав Сергій Осока. Видавництво Старого Лева надрукувало в одній книзі два варіанта: оригінал і переклад, тому тепер вона доступна всім для читання та повного осмислення. Якщо книга Ірен Роздобудько для мене – це відверта розмова з подругою про життя, книга Ірини Славінської – лекція, то «Маркетер» Олега Сенцова – звичайна бесіда, наприклад, із одногрупником про спільних знайомих та обговорення того як склалося їхнє життя. Письменник свою історію розповідає не від свого імені, а від третьої особи, мовби це все і не про його життя. Читаючи твір такого формату в мене відразу виникає якась певна недовіра до письменника, саме через цю третю особу, і я не впевнена чи правду він пише і чи дійсно це все відбувалося з ним. Але на презентації книги Олег Сенцов зазначив, що все описане насправді відбулося з ним, тому повіримо йому. Основні події твору охоплюють невеликий проміжок часу письменника – студентські роки: описує труднощі, з якими спіткнувся під час вступу, зображує безпосередньо саме навчання, розповідає історії своїх друзів та одногрупників, життя яких розбивалися вщент через гроші та жаги до збагачення. Алкоголь, наркотики, бандитизм, насильство в сім’ї, безгрошів’я, корупція, шахрайство – це ті проблеми, які пронизують книгу.  Проблеми, на жаль, актуальні. Кожний розділ книги розповідає нові історії, які, попри свою тематичну складність, читаються легко. А останній розділ книги мене взагалі вразив. Він повністю не вписується до системи попередніх, але настільки сильний, що перечитала його три рази (спойлерити не буду про що, але сенс надзвичайно глибокий і його головний герой – не людина [вибачте]).

Книги, які розповідають нам про життя своїх творців не можна обходити стороною, адже письменники нічим власне не відрізняються від [не]письменників. Ми звикли судити людей, звертаючи увагу на їх досягнення, критикуючи їх творчість чи навпаки, захоплюватись черговим героєм улюбленого роману не менш улюбленого письменника. Але мало хто знає, що відбувається із митцем по той бік його творіння.

Ірина Стасюк