Література

Вільний час, цікава книга, чашка солодкого фруктового чаю — і весь світ зачекає. Читання увійшло в моє життя з чотирьох років і укорінилось настільки міцно, що, здається, займає чи не кожну вільну хвилину. Росла я, поступово «дорослішав» обсяг і зміст творів: «Колобок» еволюціонував у «Тореадорів з Васюківки», а ті в свою чергу —  в детективи й романи.

Книга молодої львів’янки Наталії Матолінець «Варта у Грі» є типовим зразком міського фентезі.
Роман опублікований у видавництві АССА у 2018 році, отримав спецвідзнаку конкурсу «Крилатий лев 2017» за новаторський пошук у жанрі міського фентезі & диплом конкурсу «Львівські перехрестя».

 Власне, я обрала саме цю книгу, щоб показати ще одне нове ім’я. Українська література має досить мало (точніше, майже не має) творів у цьому, безперечно, цікавому і популярному жанрі, і ця книга є таким собі новаторським пошуком.

Коротко про хронотоп, фабулу і образи. Темна чаклунка Варта Тарновецька доволі спокійно жила у Львові: працювала у кав’ярні, зустрічалась із друзями та часом потрапляла в сутички зі світлими магами. Ці сутички цілком очікувані, адже суспільство ділиться  на тих, хто володіє магією, і звичайних людей. Серед них є маги, які живляться емоціями, алхіміки, сила яких напряму залежить від наявності чарівної крейди, і відьми — експерти в зіллях, зібрані у два шабаші — молодший і старший. Чаклуни в свою чергу поділяються на світлих і темних. Світлі маги живляться позитивними людськими емоціями, збільшуючи їхній запас у суспільстві, а темні – навпаки черпають силу з негативних – страху, болю, гніву, примножуючи їх. І все ніби усталено і пливе за течією. Але життя Варти круто змінюється з появою золотоволосого незнайомця і ще однієї обставини. Раз на сто років у світі проводиться кривава Гра, битва темних та світлих, мета якої — визначити, чия чаклунська спільнота буде мати першість у Центральноєвропейському конгломераті, а отже, і владу на наступні сто років. Деякі обдаровані мріють брати в ній участь, аби показати свої вміння і відвагу. Але ціна дуже висока. І заплатити її готові не всі. А деякі, як і Варта, затягнуті у павутину інтриг проти своєї волі, змушені змагатися не тільки за перемогу «своїх», а й паралельно за своє життя у цій масштабній грі людськими долями. Попереду в неї мітки, які чекають чародійської крові, історія про демона та про те, що сталося сто років тому і кардинальна зміна світогляду.

Сюжет має риси, притаманні детективам і пригодницьким романам: героїню-бунтарку, яка ділить світ лише на чорне і біле, таємничого іронічного героя, сутички, інтриги, таємниці роду.

Загалом, книга дуже гарно передає атмосферу Львова, міське життя,та і життя сучасного суспільства в цілому. І особливо цікаво спостерігати цим через призму дівчини-максималістки, порівнювати її життєву позицію з особистою, відкривати щось нове, та хоч на мить повірити в те, що наша сіра реальність таки може співіснувати з магією.

Діана Підбуртна

"Неможливо по-справжньому цінувати світло, не знаючи темноти. Щоб твердо стояти на ногах, треба спочатку втратити рівновагу. Краще пригнути, аніж впасти”

 Американський актор, відомий завдяки таким фільмам як:  “Далласький клуб покупців” та “Джентельмени”. Написав своєрідний посібник по своєму життю з елементами гумору.  Зелене світло це про те, що треба йти вперед:

“всі наші вчинки - частина плану. Інколи все йде за планом, а інколи ні. І це також частина плану. Усвідомлення цього - чергове зелене світло”.

Кожен наш вибір є правильним. Він робить нас такими якими ми маємо бути. Мені дуже сподобалась думка: щоб зрозуміти хто ти є - треба зрозуміти хто точно не ти.

В минулому році вийшла збірка, яка містить чотирнадцять есе, поділених на три групи: жіночу, чоловічу та колективну. Майже в кожному з есе йдетья про видатну постать минулого століття. Але це не просто біографія, а опис і часу в якому жила постать. Тому ця збірка не тільки документальна, але й історична. Кожне есе змушує замислитись і спонукає тебе дізнатися більше про тих, хто фігурує у творі.

Ганна Гороженко - ведуча програми “Горизонти історії”, журналістка та письменниця. В 2020 році побачила світ її книга “Лицарка корони”. Історичний роман, події в якому переносять читача в 16 ст. Читається легко завдяки швидкому перебігу подій і малій кількості описів.

Чи не у кожної людини є таємниці, які вона не хоче нікому відкривати. Причини різні. Одна з них і розкривається в романі.

Головна героїня - Анна Сокольська. Сильна духом жінка, яка змушена вести подвійне життя. Працює на Церкву, виконує їх завдання і в той же час страждає від власного чоловіка. Їй протистоїть велика кількість людей, та чи вистачить їй сил протистояти їм і захистити свою таємницю?Так говорить про Анну Сокольську на презентації  своєї книги авторка:

"Ви уявіть собі, вона відбила армію короля, яка йшла проти неї. Це така Жанна Д’Арк і Міледі два в одному."

Підбуртна Діана, студентка 4 курсу групи ФУб-1-17

Зі шкільного курсу літератури я твердо запам’ятала: герої бувають позитивні й негативні, головні й другорядні, а ще ліричні, але то в віршах, а дійові особи — це герої драм. Звичайно, слово «персонаж» теж фігурувало, але було радше синонімом до «героя», ніж самостійним терміном. Цього було достатньо на уроках, на олімпіадах, на ЗНО. Відчуття якоїсь неправильності прийшло вже на першому курсі університету. У викладачів явно була своя система вживання термінів, досі недосяжна для вчорашніх школярів.

Як говорить Літературознавчий словник-довідник, з шкільним поясненням, а отже синонімією, все в порядку: «Герой літературного твору, або Персонаж — дійова особа, образ, широко і всебічно зображений, наділений яскравим характером, окреслений взаєминами з довкіллям, зв’язками із соціальним, національним, історичним контекстом. Розрізняють головних та другорядних, епізодичних Г. л. т. Так, у романі у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” головним постає однойменний персонаж — легендарна піснярка з часів Хмельниччини, носій чільної ідеї твору. Поряд з нею зображені другорядні герої (Іскра, Гриць, дяк та ін.). У сучасній літературі спостерігається процес дегероїзації літературного образу, пов’язаний з деперсоналізацією людини в суспільстві (“новий роман”, “література абсурду” тощо). Г. л. т. літературна критика ще розмежовує на позитивних, які правлять за зразок читацькій аудиторії, та негативних як втілення аморальності, антилюдських рис, однак такий поділ — досить умовний. Показовим у цьому плані може бути образ Чіпки Варениченка у романі Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, де зображено месника за людську кривду, борця за правду і водночас убивцю, “пропащу силу”. В ліриці Г. л. т. називається ліричним героєм або ліричним суб’єктом» [1].

Отже, герой = персонаж = дійова особа. Герої розділяються за функціями в творі, тобто за значимістю, і за рисами характеру, а значить вчинками на благо чи навпаки.

Тим часом тут же знаходимо деяку невідповідність: «Персонаж (лат. persona – особа, фр. personnage – маска актора) – постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи кожного літературного жанру. Олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, особин тваринного світу в казках, байках, притчах та деяких інших жанрах також називають П. деякі літературознавці ототожнюють П. з героєм, вживають ці слова як синоніми, тому мовлять про “літературних героїв”, допускаючи логічну суперечність, коли класифікують героїв на “позитивних” і “негативних”, адже смислове наповнення поняття “герой” включає такі моральні чесноти, як відвага, хоробрість, самовідданість (чи навпаки), концентрація типових для свого часу якостей, виділення з-поміж мас. Натомість П. – експресивно нейтральне поняття, яке означає постать літературного твору з будь-якими психічними, особистісними якостями, моральними, ідеологічними, світоглядними переконаннями – постать як текстуальну позицію, антропо-морфологічно окреслену, незважаючи на те, чи мала вона свого прототипа, чи цілковито витворена митцем (Ярослав Мудрий і Сивоок у П. Загребельного) [2].

Отже, (літературний) герой ≠ персонаж = дійова особа, бо герой — це хтось, наділений яскравими позитивними рисами. Автори також додають уточнення «чи навпаки», тобто це може бути хтось, не наділений виключно позитивними рисами (тоді вони суперечать самі собі).  Для цього в літературознавстві придумали терміни «протагоніст» і «антагоніст». Але чи може бути герой негативним? Звернемось до етимології. З давньогрецької «герой» (ἥρως, hḗrōs) — напівбог, уславлена людина, захисник. Міфи і легенди робили центральним персонажем, тобто оповідали історію про саме позитивного, сильного, мужнього воїна, який позбавляв світ від чудовиськ і захищав людей. Паралельно з ним, звичайно, могли діяти негативні особи, але вони не були основою розповіді. То чи правомірний є поділ героїв на позитивних і негативних? З точки зоре етимології — ні. З точки зору літературознавців, які живуть в часи, коли культурний контекст і плин часу згладили і узагальнили значення слова — можливо. Але, на мій суб’єктивний погляд, саме розмежування персонажів на антагоністів і протагоністів є доцільним (до цього зрештою доходять укладачі словника-довідника). Звичайно, ми не відмовляємося від терміну «герой», але і широке його вживання зумовило розширення значення слова, а отже не завжди правильне його вживання.

Слово «персонаж» є більш універсальним. Етимологічно воно походить з французького «маска актора» (а туди прийшло з латини і очевидно має стосунок до давніх драм, де актори вдягали маски, щоб показати емоцію). Тобто маємо певний характер, який не обов’язково позитивний чи негативний, точніше, ми не знаємо цього. Якщо з давнім епосом все було зрозуміло, там описували лише добро і зло, чорне і біле, то сучасна література стала більш гнучкою і набула здатності забарвлювати персонажів в різні тони та напівтони. Ми не можемо стверджувати, що той, чиє життя чи пригоди описані в творі, буде однозначно позитивним, а тому — назвати його героєм. Тому використання слова «персонаж» є термінологічно правильним у тих випадках, де слово герой недоцільне. Це стосується і головних і другорядних персонажів (не героїв).

В цьому ж таки довіднику бачимо пояснення терміну «персонаж», як і терміну «герой» поняттям «дійова особа». Визначення ж «дійової особи» в словнику не знаходимо.

Звертаємось до інших джерел. СУМ пропонує нам таке визначення: «Дійова особа: а) учасник якої-небудь події, справи. Генерал безліч знає історій про село, про свої юнацькі роки.. В кожній історії генерал сам брав участь, факти всі перевірені, дійові особи не вигадані (Юрій Яновський, I, 1958, 340); б) персонаж, герой драматичного твору. О. Корнійчук показав дійових осіб у гострому конфлікті. Зіткнення.. двох характерів — Огнева та Горлова — і становить основу сюжету п'єси [«Фронт»] (Укр. рад. драма, 1957, 79) [3].

Як можемо спостерегти, навіть словники не дають чіткого розмежування понять. Найбільш прозорим і однозначним мені здається термін «дійова особа». Якщо це учасник будь-якої події, то можна було б припустити доречність вживання терміну для характеризування учасників творів, заснованих саме на дії (це, звичайно, драма, здебільшого прозові твори).

Але як тоді бути з поезією в прозі? Тут виступає наперед дійова особа чи, все ж, ліричний герой? А якщо дії як такої немає, але є опис настрою? Тоді на допомогу приходить «ліричний герой», адже лірика — завжди лірика, навіть якщо для її матеріального вираження використана прозова форма. Знову бачимо, що слово «герой» набуло ширшого значення (бо чи можна назвати лермонтовського Демона героєм?).

На жаль, термінологічна проблема розмежування понять «герой», «персонаж», «дійова особа» існує досі. Можливо, її вдасться вирішити тоді, коли ще з шкільної парти будуть пояснювати правильне значення цих слів, а не узагальнювати і змішувати різні речі просто для зручності.

Список використаних джерел

1. Літературознавчий словник-довідник у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 222-223
2. Літературознавчий словник-довідник у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 532-533
3. Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 302