«Капітан Смуток» С.Мартинюка: не спроба піару, а проба пера.
Дебютний роман Сергія Мартинюка «Капітан Смуток» двояко сприйняли в сучасному літературно-критичному просторі. С.Жадан називає його «гіркою й відвертою книгою про те, як ми обираємо свої шляхи», а М.Кідрук вважає роман «неспокійним і дивовижно проникливим текстом», порівнює головних персонажів із Селом Парадайзом та Діном Моріарті (роман Д.Керуака «В дорозі»). Натомість критикині Т.Трофименко і Г.Улюра сприйняли роман негативно. Зокрема, Т.Трофименко надто обурена тим, що «виходять друком графоманські, безсюжетні, позбавлені психологічної мотивації характерів тексти, якщо їхній автор є зіркою», а «образ «справжнього чоловіка» конструюється за лекалами наймахровіших стереотипів (насамперед гендерних)». Вадою подібних рецензій є упередженість щодо «зірковості» автора. Чи не краще сприймати С.Мартинюка не як відомого музиканта, а насамперед як митця із певним творчим потенціалом? Визнаймо, що важить не стільки репутація, скільки потяг до самовираження, бажання висловитися у площині різних мистецтв.
Для С.Мартинюка письменництво, як і музика, є давнім захопленням. Автор визнає, що спершу «на прозу терпіння не вистачало, але його було достатньо для створення поетичних творів». Далі – дописи на інтернет-сторінці, навіть досвід написання прозового твору в інтернет-просторі: «Я свій перший роман – “Життя прекрасне” – викладав на сайті “Волинь.пост”. Раз на тиждень – один розділ з роману в своїй авторській колонці. Саме це мені допомогло таки дописати прозовий твір, бо завжди не вистачало терпіння». Зрештою автор вирішив написати й видати новий роман, аби в ньому «зафіксувати місто свого дитинства». Це помітний шлях творчого зростання й самодисципліни. Що ж до негативної критики твору «Капітан Смуток», у одному з інтерв’ю автор слушно зазначає: «Давно вже мистецтво не зобов’язане чомусь вчити та виховувати». Його твір вважаємо зразком постмодерної прози, де в чому подібним до романів Ю.Андруховича. Цікаво й те, що саме Ю.Андрухович написав передмову до виданого «Фабулою» роману, і вважає твір сповненим «жорстокістю та мудрістю, справжністю та цинічною ніжністю», а також «максималізмом романного письма». Ю.Андрухович зазначає, що проза молодого автора подекуди штучна, нерівна, стрибкоподібна, однак – міцна і зріла.
Звісно, С.Мартинюк не приховує – готовність видавництва до співпраці з ним почасти викликана гучною репутацією музиканта: «Все вийшло дуже спонтанно, і я радий, що сталось саме так, адже мені не доводилось оббивати пороги видавництв, як це роблять письменники-початківці. Тут мені допомогло й те, що мене знають як фронтмена гурту «Фіолет», звісно» [7]. Та хай який мотив співпраці видавців із автором, усі друковані твори вступають у гру за однаковими правилами. І оцінювати якість роману маємо насамперед за його внутрішньою архітектонікою.
На стилістично-ідейному рівні «Капітан Смуток» – виразно постмодерний твір. У своєму дослідженні О.О.Маленко рисами постмодерну в текстах називає динамічні мовленнєві форми (напр., суржик), творення високого контексту через низькі (гротескні) форми, карнавальність, зняття табу (щодо сексуальності, смерті), інтертекст. Згадаємо також про мультикультурність, змалювання екзотики (в тому числі подорожей), що присутні в творчості Ю.Андруховича, Л.Денисенко, Любка Дереша, С.Жадана. Всі згадані вище риси знаходимо і в романі «Капітан Смуток»: частково відтворено постмодерне бачення смерті, наявні концепти мультикультуралізму, гри й карнавальності, є змішування низького й високого, нецензурна й діалектна лексика, сленгізми й варваризми. До того ж, твір видається плетивом алюзій і цитат, відсилає до творчості вітчизняних (Т.Шевченко) і зарубіжних (Д.Селінджер, Д.Керуак, Р.Бредбері, Г.Г.Маркес та ін.) класиків. І невипадково саме Ю.Андрухович написав передмову до роману, а відгук С.Жадана друкований на звороті обкладинки видання. Адже мотивами й образністю роман перегукується з творами цих визнаних письменників.
Мультикультуралізм реалізується насамперед крізь образи дівчат, які є представницями різних національностей (українки, грузинка й чеченка, циганка, представниця темношкірої раси). До того ж, герої твору переважно мають екзотичні імена: Пі, Ел, Айна, Леонора, Елла, Дем… Складова ідейної площини твору – це нагадування про те, що необхідно бути толерантними до людей іншої культурної площини, з відмінними життєвими цінностями. Хоча в дитинстві оповідача відлупцювали діти ромів, персонаж визнає, що на їхньому місці могли бути і хлопці з сусіднього кварталу. Все, що свідчимо про людину, насамперед ґрунтується «у площині людяності, і ніколи – в площині кольору шкіри». Менш помітно, сказати б пунктирно, втілено в романі постмодерний концепт гри й карнавалу. Наприклад, у дитинстві Пі з оповідачем мали улюблену гру – по черзі «привласнювати» кожне наступне побачене авто. В старшому віці правила гри змінилися, і друзі «привласнювали» зустрічних дівчат: «Пі ледь стримується, щоб не зірватися і не побігти знайомитися. Але правила гри забороняють. Як і з машинами».
В романі С.Мартинюк, поряд із концептом життя, ретельно змальовує концепт смерті. Так, матір Пі (одного з головних персонажів) помирає двічі – спершу її знайшли в стані летаргічного сну і влаштували жінці похорон, аж тут вона прокинулася в труні й, «із надривним зойком схопившись за груди, втратила свідомість». Таке потрясіння стало для жінки фатальним. Матір іншого персонажа – безіменного оповідача, – мала звичку прикидатися мертвою, чим доводила його «до несамовитих плачів». Є в романі й згадки про людей, що покінчили з життям через повішення, і загадковий упир Зельман, живий мрець, що є ніби фізичним втіленням смерті. На дещо подібне українські читачі вже натрапляли в постмодерній прозі. Наприклад, у романі С.Жадана «Ворошиловград» головний персонаж відіграє футбольний матч у команді друзів дитинства, які, насправді, вже давно померли, а в романі Ю.Винничука «Танґо смерті» один із персонажів підробляє в похоронному бюро і якось стає свідком гротескної сцени: червоноармієць, якого збиралися поховати, прокидається в труні.
Водночас у романі С.Мартинюка типово постмодерний, цинічний погляд на смерть все ж виростає до обширів болю й розуміння смерті як небажаного явища, що його варто визнати, але й уникати. Смерть невідомої дівчини внаслідок автокатастрофи глибоко вражає оповідача, особливо коли він знаходить на місці катастрофи заляпаний кров’ю «iPоd», який досі грає пісню «Кохана» музичного гурту Бумбокс. Болісна абсурдність ситуації втілена спокійними обличчями людей, що витріщаються на катастрофу – достоту як у оповіданні «Натовп» Р.Бредбері, одного зі знакових для С.Мартинюка письменників. «Дівчина навіть мертвою була фантастично красива», визнає оповідач, і, доки поруч сновигають байдужі медики й поліцейські, а над загиблою розростається «червоний німб», слухає пісню Бумбокса.
Жодного цинізму – лише оглушлива відвертість болісної втрати, яку оповідач переживає як свою власну. Він теж втрачає кохану, хай і метафорично: Аліса, подруга дитинства, завжди була закохана в Пі, і врешті починає з ним роман. Ця умовна втрата штовхає оповідача до спроби самогубства. Таким чином автор нагадує, що бажання смерті завжди постає з гострої нестачі чогось, що мислиться недосяжним. І нехай для постмодерних творів важливо фіксувати сам факт смерті (наприклад, похорони з їхньою атрибутикою, простір кладовища), а то й кепкувати з нього, С.Мартинюк іде далі. Він змальовує життя персонажів до і після втрати, обгрунтовує зв’язок смерті зі стражданнями й почуттям страху.
Глибина розуміння концепту смерті розкривається тоді, коли оповідач збирається стрибнути з даху, але рішучий Пі заявляє, що стрибатиме з ним. Як реагує оповідач на такий прояв дружби? «Я надто люблю цього покидька з мого під’їзду, з мого дитинства. Надто сильно, щоб взяти і все перекреслити. Надто сильно, щоб надати йому можливість вийти з гри. Хріна тобі, а не легкої смерті! Живи, падлюко!» Варто прийняти смерть як одну з даностей, і все ж – обирати життя, складне й багатогранне. Навіть сповнене болю, життя вартує більше за невідомість смерті.
С.Мартинюк не цурається зниженої лексики й подекуди цинічного змішування високого з низьким – наприклад, душевних переживань із побутовізмом («Думки губилися в павутинні сумнівів. Слова кришилися, як вчорашній батон»), почуття кохання з фізіологією («Заворожено спостерігав, як з її волосся на мою чорну футболку замріяно падають лусочки лупи. Милість неземна! Тонка побутова безпосередність, притрушена легким серпанком з ороговілої шкіри… Закохався я в неї з перших, курва, акордів»). Ці виразні елементи постмодерної прози єднають твір С.Мартинюка з романами метра українського постмодернізму – Ю.Андруховича. Якщо згадати про такі романи останнього, як «Рекреації» й «Перверзія», побачимо ще кілька паралелей із твором «Капітан Смуток». В романі молодого автора, як і в Ю.Андруховича, виразним є мотив подорожі, згадуваний попередньо мультикультуралізм, а образ Пі – це образ вічно п’яного мандрівника, поета-нонконформіста, вільного художника, що нагадує образи поетів зокрема в «Рекреаціях».
Традиційно в літературі мотив дороги – це маркер пригодницької та динамічної прози, яка зосереджена на розвиткові сюжету. Новаторство автора полягає в тому, що дорога й мотив подорожі слугують лише тлом для розкриття думок і почуттів персонажів. Долання просторових відстаней зовнішнього світу залишаться метафорою внутрішніх подорожей кожного з них окремо. На жаль, оповідь видається затягненою й місцями невиразною, бо твір не задовольняє очікувань від пригодницької прози – усі реальні події витіснені спогадами й міркуваннями, сновидіннями й мареннями оповідача, який, до того ж, ретельно анатомує внутрішній світ оточуючих.
У романі дорога – це насамперед простір духовний. Життя і смерть – два антиномічні шляхи, між якими часом доводиться робити вибір; кожна особистість – також метафоричний шлях, на якому ближніх підстерігають небезпеки. «Для кожного я був тягарем, – зізнається оповідач, – тоді як кожен з них був для мене сенсом і дорогою, що нею із змінним успіхом моє життя котилося вперед. І навіть те, що я намагався притримуватися на цій дорозі деяких правил, не вберегло мене від раптового удару зі стрічної смуги». За автором, сенс мандрів полягає в можливості зазирнути в себе, а також – у поверненні додому, до рідних людей і рідних міст, які визначають справжнє в людині.
С.Мартинюк намагається зобразити Україну панорамно, хоча це доволі уривчасте й вибіркове зображення. Про міста герої твору відгукуються емоційно, що створює не так їхню історично-побутову, як експресивну картину. Є окремі згадки про Київ («У Києві, братику, взагалі люблять поговорити»), Полтаву («Ніхто тут, як мені здалося, нікуди не поспішав. Усі всюди встигали»), Львів («…таке чудове і водночас душевно брудне місто»), Дубно – рідне місто як персонажів твору, так і автора («Дубно – це назавжди…»). Опис міст відсутній, враження від них персонажів суб’єктивні, утім це надає оповіді чуттєвості й загалом пасує до хаотичного хронотопу.
Головні персонажі твору – оповідач та Пі, яких М.Кідрук порівнює з відчайдушними мандрівниками з роману Д.Керуака «В дорозі». Насамперед оповідач – своєрідне альтер-его автора. Молодик, що в дитинстві впав із дерева й унаслідок пережитого страху назавжди втратив голос. Скромний самітник, у силу життєвих обставин схильний до надмірного самоаналізу й до уважного спостереження за довколишнім. Відсутність голосу видається метафорою втраченості покоління 90-х, котре виростало в непростих умовах: «Тепер я й близько не знав, куди себе подіти на цьому карнавалі життя». Так, мабуть, сотні людей втратили здатність голосно заявляти про себе внаслідок складного дитинства.
Оповідач краде дитячі окуляри з фіолетовими скельцями й надягає їх у хвилини нерішучості – виразна алюзія до гурту «Фіолет», фронтменом якого є автор твору. Завдяки цим окулярам персонаж почувається впевненіше – ніби отримує змогу «проектувати» себе на автора, підсвідомо відчути себе зреалізованим і успішним. Він порівнює себе з Голденом Колфілдом, персонажем роману «Над прірвою в житі». Але ж оповідач уже давно вийшов із підліткового віку – тому, мабуть, «переборює» філософію покірності, яку сповідував Голден. Підліток із роману Д.Селінджера боявся навіть думати про те, щоб ударити людину, не почував за собою такого права. Натомість оповідач твору «Капітан Смуток» наважується дати відсіч – і не кому-небудь, а найкращому другові, з яким починає бійку. Так, у романі біблійна заповідь про те, що необхідно підставити другу щоку, не спрацьовує – любов і дружбу автор міцно поєднує з болем і стражданнями. Засвідчує, що найкраще страждати саме через найближчих людей – бо це дає більше можливостей справді вдосконалити себе.
Нещасливе кохання й зневіра в приятелеві врешті приводять оповідача до переосмислення любові й дружби. Загартований болем, навчений любити й дружити всупереч, а не завдяки, він врешті позбувається фіолетових окулярів. Персонаж стає чимось більшим за альтер-его автора, опановує професію журналіста й уже не згадує про випадкові мрії стати визнаним музикантом. Крізь самоствердження він здобуває голос і переростає травми дитинства.
Образ Пі – суперечливий і багатогранний. Цей молодий мандрівник – водночас і найбільший грішник, і нове втілення Христа; багатодітний Дон Жуан і віддано закоханий; архетип наївної дитини й мудрого старця. На думку Г.Улюри, ім’я персонажа пов’язане з виразом «Піти у світ», який вживає в романі матір оповідача [6]. Але воно дійсно може означати й математичну величину. Оскільки задачу про квадратуру кола неможливо з’ясувати повністю, число π – це величина, яку науковці приречені розуміти приблизно. Його вираження за допомогою раціональних чисел – тільки наближення до істини, яке не може бути максимальним. Так само й персонаж роману видається незбагненним і непізнаваним: «Пі дивився наче повз мене. Повз світ, повз це випадкове життя на прижитомирському узбіччі і тривожну темінь навколишніх полів. Кудись між минулим і майбутнім, у незриму площину, де, можливо, закладаються підвалини якихось життєво важливих рішень, до яких дістаються тільки одиниці».
Друге ім’я Пі – Капітан Смуток – теж позбавлене пояснень у романі. Втім убачаємо алюзію, можливо й неусвідомлену, до Лицаря Сумного образу, славнозвісного Дон Кіхота – з його химерними вітряками й безпомічним героїзмом. Щодо імені «Капітан Смуток» у одному з інтерв’ю автор висловився так: «Це стало гарним символом мого героя і покоління людей із 90-х, мого покоління. Так склалося, що багато таких людей стали ніким. І коли ти приглядаєшся до них, в очах бачиш смуток, який видає все їхнє нутро».
Як і оповідач, Пі – також травмована дитина 90-х. Але якщо оповідач – безмовна й упокорена людина епохи, то Пі – втілення самого хаосу й безладдя 90-х, оживлений дух доби, що не має притулку й не знає спокою. Обидва приятелі зростали без батька, до того ж Пі рано втратив матір. Доки оповідач займався самоосвітою і заробляв перші гроші, Пі здобував славу шибеника й наркомана, місцевого авторитета, на якого побожно дивилися хлопчаки району. Та попри відсутність манер, байдужість до наслідків своїх учинків, персонаж переконливо відданий тим людям, до яких відчуває справжню симпатію – зокрема, він завжди міцно кохав Алісу, подругу свого дитинства.
Наприкінці роману відбувається раптовий стрибок хронотопу на три роки вперед. Хоча це видається занадто серіальним прийомом, читач має змогу побачити зростання персонажів над собою. Так, оповідач у справах мандрує Україною, а Пі одружується з Алісою, стає зразковим сім’янином і відкриває власний бізнес. Тут розкривається ще одне метафоричне значення дороги як пошуку життєвої мети. Оскільки Пі розпочав стосунки з Алісою, щасливе кохання стало для нього сенсом – і дзеркалом, у якому він побачив себе справжнього. Тому персонаж припиняє мандри. Подібна зміна не мотивована психологічно, адже навряд чи такий шаленець, як Пі, міг би стати зразковим громадянином. Однак таким чином автор наголошує, що дорога – насамперед шлях духовний. Тож Пі, більш досвідчений за оповідача, раніше віднаходить мету власного життя, пізнає себе – відтак заспокоюється, піддається осілій буденності. А мандри оповідача, пов’язані з новою професією журналіста, засвідчують, що він лише на початку внутрішніх пошуків.
Роман вполовину зітканий зі спогадів оповідача про нелегке дитинство часів 90-х: дефіцитні товари, постійна відсутність грошей, кримінал, нелегкі «закони вулиці», надто раннє дорослішання тощо. За словами С.Мартинюка, «це література для людей, котрі пам’ятають чи хочуть відчути і оцінити магію тих дефіцитних часів». Втім, драматизація автора надмірна – складається враження, що власний травматичний досвід підштовхнув його до зайвих експресивних повторів, до надуживання подібними фразами: «Часи тоді, як я вже згадував, були дійсно важкі…»; «…часи були, ще раз наголошую, складні…». Автор штучно розтягує спогади про минуле, що подекуди перетворює текст на безцільне блукання колами – це применшує читацький інтерес і уповільнює подієвість твору. До того ж, гостро відчувається нестача уваги до поточних проблем. Неактуальність питань, які ретельно розглядає автор (як-от Чорнобильська трагедія, перші роки незалежності України) очевидна. При цьому є побіжні згадки про сучасні проблеми, висловлені скупими реченнями: «Андрій здався мені навдивовижу щирим та відкритим. Працював на заробітках у Росії, потім воював із нею ж на Сході, де отримав поранення в плече»; «…прямо над непрацюючою сушаркою для рук хтось написав червоним маркером «ПТН – ПНХ». Найдовша згадка про поточні військові дії займає півсторінки й подана у вигляді розмови водія з Пі:
«Ти мені краще скажи, коли війна скінчиться? – Водій несподівано перемкнувся на іншу хвилю. Говорити про Бога йому перехотілося. – Я сусіду поховав, однокласника, а війна далі вишиває хрестиком, сама по собі, трясця їй туди. <…> За що ж воюємо? За що вмираємо, питаю, і чи варте воно того? <…>
–Війна скоро закінчиться, але її жертви ми ховатимемо роками. Чи варта смерть життя? Вони нерозлучні».
Для панорамності роману не вистачає вдалого розкриття сучасних соціальних питань, вдумливішого, емоційнішого. Минуле в творі – реальне й відчутне, тоді як теперішність ефемерна, і навіть згадки про війну здаються абстракцією, не так дійсною проблемою, як приводом для уривчастих роздумів.
Дійсна сила роману – поза площиною історичної правдоподібності. Вбачаємо її у філософізмі твору й релігійних підтекстах. Сюжетно твір обрамлений у подієве кільце, яке обґрунтовує мандри героїв Україною. На початку твору, доки персонажі перебувають на старій заправці, оповідач звертає увагу на згуки: «Здалеку знову долинув крик – чи то дитини, чи то пташки. Ми здригнулись». Наприкінці роману, перед завершенням подорожі, Пі доводиться прийняти пологи в невідомої жінки, яку чоловік не встигає довезти до лікарні: «Жінка замовкла, було чути тільки крик дитини. <…> Все стало на свої місця. Все пережите, зроблене і незроблене, випите і викурене, вкрадене і куплене, подароване і продане». Образ дитини символічно втілює духовне оновлення персонажів, що відбулося за час подорожі. Це натяк на їхнє переродження й подальшу кардинальну зміну життєвих шляхів. Вчувається паралель із народженням Христа – отже, віддалений крик дитини на початку твору символізує прихід нової життєвої ери для кожного з персонажів наприкінці.
Твір сповнений релігійного символізму й біблійних алюзій, завдяки чому моральні цінності героїв та їхні внутрішні трансформації мають особливу глибину. Оповідач кількаразово порівнює Пі з блудним сином, мандрівним апостолом, із пророком, безпосередньо з Ісусом, і впродовж твору персонаж нерідко береться проповідувати. Він змальований добровільним мучеником – із дитинства має звичку до крові роздирати на собі рани, що стали незагойними. А згода Пі взяти оповідача в мандрівку країною прирівнюється до жертовного вчинку. Водночас Пі – диявольський пияка, схильний заливатися апокаліптичним сміхом. Амбівалентність образу лише поглиблює ефект від раптових інсайтів персонажа. Наприклад, під час мандрівки горами Пі вголос починає розмірковувати про церковний дзвін – як особливий різновид проникливої музики: «…завжди, коли доводилося чути дзвони – байдуже, чи йшов я містом, грав у футбол, чи гуляв з якоюсь кобітою, – моє серце завмирало. Справжня ейфорія – не ставало повітря, на очі наверталися сльози…» Релігійні символи, наявні у творі, змушують поблажливіше ставитися до персонажів і їхніх помилок, апелюють до вічних питань, завдяки чому твір постає перед читачем у вигідному світлі. Зрештою, саме біблійні алюзії надають творові потенціал невичерпності тлумачень.
Перевагою роману є і афористичність. Хоча сентенції Пі часом недолугі й недоречні, мають знижену тональність, у них все ж прориваються ідейні відкриття. Оповідач також схильний до філософських узагальнень, почасти наївних, які на тлі слабкого сюжету все ж справляють приємне враження: «Я чистив апельсин, позбавляючи його спочатку верхньої помаранчевої скоринки, потім внутрішньої білої і нарешті дістаючись до найніжнішої м’якоті плоду. Безглуздя, скаже хтось, та мені це заняття подобалося. Шлях до сокровенного вимагав скрупульозних зусиль, якими б нісенітними вони не видавалися інколи збоку».
Загалом, роман «Капітан Смуток» має надто сповільнений сюжетний плин, присвячений неактуальним історичним питанням і, натомість, оминає речі актуальні. Оповідь затягується не лише через спогади оповідача, а й через зайві повтори. Втім, роман сповнений непідробних почуттів, психологізму персонажів, панорамної життєвої філософії. Звісно, у ньому вчувається авторська недосвідченість у царині письменництва, однак твір вартий прочитання. Він виходить за межі постмодерної концепції, є своєрідним сплавом постмодерних елементів і персонального бачення автора. Хай як С.Мартинюк прагнув прив’язати його до епохи 90-х, переважно роман апелює до позачасового – вічних істин і вищих сенсів, які відволікають увагу від площини історичного. Роман «Капітан Смуток» – це радше твір про життя як вічний пошук, про особистість як географічну карту, сповнену невідомого. А той факт, що оповідач роману позбувся фіолетових окулярів і вийшов із тіні автора, доводить, що С.Мартинюк таки розмежовує свої захоплення музикою й літературою. І написання роману – це не акція самореклами, а свідома реалізація себе в прозі, в ході якої автор підкреслює неповторність своїх персонажів і дає їм право жити власним, окремим життям.
Кухтик Марина
