Трьохповерховий будинок у готичному стилі в передмісті Львова, здається, стоїть тут цілу вічність. На нього скоса дивилися затамовуючи подих і пришвидшуючи свою ходу і у вісімнадцятому столітті і у дев’ятнадцятому і по сей день. Пізно ввечері господарка будинку Майя, човгаючи ногами по снігу саме поверталася до дому. Це була середнього зросту, бліда дівчина років дев’ятнадцяти з каштановим каре і зеленими очима. Тремтячими руками вона торкнулася ручки дверей і повернула ключ у замковій щілині. Вона завмерла, зажмурилась. В цей момент їй страшенно закортіло бігти чимдуж звідси і ніколи, нізащо, не повертатися. Разом з друзями безтурботно святкувати в клубі новорічну ніч. Але ж, чорт забирай ні, мала бути саме тут і зараз. Майже весь рік вона була звичайною студенткою і спокійно поверталася в цю оселю, яку залишили їй по собі батьки, але раз на рік будинок перетворювався на щось інше. Раз на рік Майя перетворювалася на когось іншого. Це була саме та ніч. Двері відчинилися і вона зайшла в морок дому.
Серце дівчини пришвидшено калатало, поки вона не намацала потемки вимикач і не засвітила світло в коридорі. На першому поверсі розташувалася кухня, затишна вітальня, ванна кімната. А в кінці коридору були великі залізні двері, оснащені кількома рівнями захисту, які вели до підвалу, куди ніколи ніхто не заходив. На другому поверсі були спальні і кабінети. На третьому ж – величезна бібліотека. Майя жбурнула куртку і черевики, на кухні доїла вчорашню гречку і зробила собі кави, замість пляшки бульбашок. Потім впала на диван у вітальні, де як і у всьому будинку не було ані ялинки, ані гірлянд. Жодних новорічних прикрас.
Чекати залишалося не довго. Дівчина терпіти не могла Новий Рік. Але чому ж тоді, затамувавши подих, рахувала останні миті до нього? Залишалося дванадцять секунд. Рахуючи їх Майя тремтіла всім тілом і човгала мамине срібне кільце на ланцюжку, її серце шалено калатало десь у п’ятах. Коли остання секунда витікла, як вода скрізь пальці, дівчина вся ніби стиснулась, міцно зажмурила очі, вона забула, як дихати. Пролунали вибухи салютів і разом з ними з глибини підвалу піднімалося моторошне виття, від якого у Майї замерзала кров. «Ну з новим роком тебе Май, шоу починається» – подумала вона, зціпила зуби і вибігла в коридор. Там перевірила замки на залізних дверях. Навіть від хвилини перебування біля тих дверей можна було посивіти. Впевнившись у надійності захисту, вона збігласходами на третій поверх, увірвалася до бібліотеки – її улюбленого місця, але тільки не цієї ночі. По кімнаті гуляв холодний вітер з раптово відчинених вікон. Дівчина провела рукою по корінцях книг – це її завжди заспокоювало. Крок. Ще один, і ще. Вдих-видих. Вдих-видих. Вдих. Останній крок. Так Майя підійшла до полиці в кінці кімнати і зрушила з місця дуже стару велику книгу у шкіряній обкладинці. Після цього руху полиця зрушилась у бік, а перед очима постав круглий отвір, зачинений важкими позолоченими дверима з висіченими древніми рунами. Майя зняла з тонкої шиї ключ на ланцюжку і вставила його у замкову щілину. Двері з першого разу не піддалися. Вона напружилась всім своїм молодечим тілом і щодуху почала тягнути їх на себе. Вони підкорилися. З отвору до бібліотеки увірвався потік синього повітря, розчинивши настіж всі вікна і змусивши сторінки книг тріпотіти як осінній лист. Майя відскочила і заховалася за полицю, гадаючи хто ж зараз завітає в цю кімнату.
Майя добре пам’ятала зі свого дитинства саме новорічні ночі. Пам’ятала, як тато кудись зникав, а мама тієї ж миті вела її спати до себе в кімнату та ще й на найцікавішому моменті мультику, одягала на неї великі пухнасті навушники та нічну маску і міцно притискала до себе. А коли, бувало, дівчинка підходила до таємничих залізних дверей в кінці коридору, її завжди відтягували звідти і всоте повторювали, що туди у жодному разі не можна заходити, мовляв там живуть страшні монстри. Коли трохи подорослішала, на новий рік її відправляли до знайомих та друзів. І лише років у п’ятнадцять мама з татом сіли біля неї на дивані і взявши її руки в свої розпочали серйозну розмову. Наступного ж дня Майя похапцем збирала свої речі, запланувавши втечу з дому. Вона не верталася три тижні.
Одного дня цей будинок виникнув ніби з повітря, і перший хто зайшов до нього, як і всі його подальші нащадки, назавжди стали зв’язані з цим домом і його таємницею. А минулого року, коли батьки померли, цей тягар з усією своєю раптовістю й жахливістю звалився на тендітні плечі юної дівчини. Цей дім був провідником між реальним світом і потойбіччям. І у новорічну ніч троє душ у яких залишилися незакінчені справи могли пройти порталом і матеріалізувавшись, перебувати у нашому світі до ранку. Зазвичай вони йшли щоб хоч одним оком глянути на своїх рідних. Хранитель цього дому мав відкрити портал, а з світанком відправити їх назад. Але бували душі, які відчувши ще раз неповторний смак життя прагнули залишитись у цьому світі. Їх ніяк не можна було звідси випхати. Не покинувши цей світ до світанку вони перетворювалися на прозорих привидів і їх затягувало у підвал дому. Так він став сховищем душ, яких від блукання по світу стримували лише залізні двері з захисним закляттям. А в ніч відкриття порталу вони, бажаючи звільнитися, починали свій концерт. Шкода, але знову в цей світ пускають не лише добрі душі. І минуле пришестя для юної хранительки обернулося справжнім пеклом.
Майя затулила вуха руками і зажмурила очі. Вона дрижала в кутку і чекала коли душі нарешті пройдуть. Раптом її підняли з підлоги чиїсь міцні чоловічі руки. В голові чомусь одразу з'явився образ тата, але розплющивши очі вона відкрила рота від здивування. По тілу розлився жар і її ніби щось вдарило в серце, яке почало працювати в екстра режимі, женучи вже здавалося зовсім іншу кров. Перед нею стояв молодий, чорнявий хлопець неймовірної вроди з очима кольору океану. «Що, серйозно? Ви що там, подуріли всі? Ось цей юнак вже мрець?» – подумала дівчина.
– Перепрошую, панно, ми вас налякали? – запитав хлопець все ще тримаючи її за плечі.
– Ттта, пусте. Інші двоє вже пішли?
– Так, здається. Ніколи б не подумав, що така юна дівчина може бути хранителькою.
– Ну я цієї ролі сама нізащо не обрала б, мені довелося продовжувати справу батьків.
– Розумію. Мене звати Макс, а вас?
–Я Майя – відповіла дівчина і потиснула простягнену руку юнака.
Вона не могла ніяк відірвати погляду від його глибоких, блакитно-зелених очей, та і хлопець здавалося нікуди не поспішав. Нарешті Майя стрепенулася і зліпила думки до купи.
– Чому ти не йдеш по своїх справах, через які повернувся? У тебе є час лише до світанку.
– Так, я мабуть вже піду.
Зачинивши портал, дівчина провела хлопця до дверей. Потім зайшла до ванної кімнати і бризкала крижаною водою в обличчя доки не прийшла повністю до тями. Повернулась в бібліотеку. Щоб не збожеволіти від цього всього їй також потрібно було сходити в інший світ – книжковий. Тож дівчина позачиняла вікна, взяла з полиці улюблену Джейн Остін і зручненько вмостилася у кріслі, загорнувшись пледом.
Макс, юнак якого пів року тому збила машина, блукав вулицями Львова. Розсіяний погляд, задумане обличчя. Він ніяк не міг зрозуміти чому повернувся. У нього не було жодних незавершених справ чи то родичів, через яких він прагнув би ще раз стати ногою у цей світ. Остогиджений блуканням він розвернувся і попрямував до того дому звідки й прийшов. Його щось тягло туди силою, а може й хтось.
Втома перемогла і Майя так і заснула в кріслі, схиливши голову на книгу. Вона здригнулася від чийогось доторку і протерла очі. Це був Макс.
– О, ти вже повернувся, так швидко? До світанку ще 5 годин.
– Я все зробив, – збрехав він, – і тепер хотів би перебути тут до світанку, якщо звісно моя присутність не буде тебе лякати.
– Максе, я все життя живу з душами у підвалі, а раз на рік слухаю їх волання. А ще раз на рік мені доводиться надавати добрячих піддупників тим, хто не хоче знову повертатися. Порівняно з цим, ти просто янгол – сказала усміхнувшись Майя.
Вони спустилися до вітальні, розпалили камін, і гомонячи, сіли на підлогу біля нього. Говорити з Максом було, як дихати - просто життєво необхідно й легко. Майя навіть на мить забула, хто він такий і звідки прийшов. Вона потребувала його присутності, як нікого з живих. Її розум вимкнувся і вона навіть не помітила коли саме її голова опинилася у нього на плечі, а рука в його руці.
Ніч поволі добігала кінця, а в дім повернулася перша душа.
Це була висока брюнетка в червоній сукні зі злісною посмішкою і примруженими немов у хитрому замислі очима.
– О, перепрошую, я вам завадила? – сказала вона і криво посміхнулася
.
– Сподіваюся ти не надумала залишитися тут назавжди? – запитала Майя схрестивши руки.
– О, ні, дякую, я вдосталь сьогодні розважилася. Знущатися з цих земних створінь, одне задоволення.
– Шкода що я не знала мети твого візиту, випхала б нахрін назад.
– О, дитинко, хіба це не ти тремтіла там за полицею?
Майя заскреготала зубами і подарувала жінці спопеляючий погляд.
Залишалося приблизно пів години до світанку. Ця пані, як і старий дідок, пройшли назад через портал.
– Ну, тепер твоя черга – сказала дівчина намагаючись приховати нотки суму в голосі.
– Аж ніяк, я залишаюсь.
– Щоо? Ти з глузду з’їхав? Чому? Через що? – перейшла на крик Майя.
– Невже не розумієш? Через тебе. Ти намертво прив’язала мене до себе і я не хочу полишати тебе, як тільки но зустрів. Я готовий на все аби бути з тобою разом.
Погляд дівчини потеплішав, вона посміхнулася і піднесла долоню до його щоки.
– О, мій хороший. Як шкода що ми не зустрілися раніше, коли я була звичайною дівчиною, яка ніколи не святкує новий рік вдома, а ти абсолютно живим парубком. Ми б зустрілися десь на вечірці. Ти б запросив мене на танець і як справжній джентльмен провів до дому, поцілувавши на прощання руку. А наступного дня стояв би з квітами біля мого вікна. Тоді б у нас було значно більше часу ніж одна ніч. Але зараз, способу залишитися просто не існує.
– Ні! Я знаю один спосіб – сказав він і відсторонившись помчав на перший поверх до підвалу.
Майя збігла по сходах за ним. І відсторонивши його затулила собою металічні двері. Душі, відчуваючи можливе наближення їх порятунку, почали вити ще сильніше.
– Нізащо! Не дам! Не пущу! Це не вихід!
– Але чому?!
– Тому що ти перетворишся на мару, приречеш себе на вічне скніння в цьому підвалі. Тоді ти не зможеш мене навіть торкнутися! Послухай. Той ваш світ, куди ви потрапляєте після смерті, там спокій і полегкість. Вічно існувати примарою у цьому жорстокому світі буде нестерпно – сказала вона палко дивлячись у його блакитно-зелені очі.
Макс нічого не відповів, лише закрив долонями її вуха від звуків агонії, що лунали за дверима, і поцілував її. Для них зникло все - виття, розуміння того що вони не можуть бути разом. Все!!! Залишилися лише двоє. Вони розчинилися один в одному.
Згодом хлопець і дівчина повільно підіймалися на третій поверх тримаючись за руки.
Макс підійшов до порталу, але одразу ж обернувся до дівчини.
– Я не прощаюсь.
– І не треба.
– Я кохаю тебе.
– І я тебе кохаю, безмежно – відповіла Майя.
Міцно, ніби бажаючи злитися з ним в одне ціле, дівчина обійняла його і зажмурила очі. По щоці скотилася сльоза.
Коли нарешті відпустила і згодом відкрила очі, він вже розчинився в блакитному просторі порталу.
Дівчина замкнула двері і притулилася до них спиною, а потім втративши всі сили сповзла додолу і закрила обличчя руками. Тепер вона ридала.
Майя ж бо не знала, що незакінченою справою цього хлопця була саме вона, яка щойно розпочавшись, ще не скоро завершиться. Тож наступного року він обов'язково буде серед тих трьох душ, які прийдуть ще раз подивитися на цей світ, пройшовши через портал і заявившись у цьому проклятому і святому будинку.
Вікторія Тютюн
